Відтоді Олеся взялася до справи з тією рішучістю, якої сама в собі давно не відчувала. Вона працювала зміни, спала по кілька годин, а між викликами телефонувала юристові, збирала документи, уточнювала порядок експертизи, шукала, як законно підтвердити батьківство. Не можна було просто прийти й висмикнути в дитини волосину для аналізу, але життя все ж дало їй нагоду, якою вона скористалася обережно.
Одного разу після зміни Олеся зустріла Назара й Дарину Петрівну біля магазину. Хлопчик радісно кинувся до неї, став показувати, як робот уміє згинати руки, а потім зняв шапку — на комірі його куртки лишилося кілька волосинок. Олеся, розмовляючи з бабусею про кашель і ліки, непомітно зняла їх і сховала в пакет. Їй було ніяково, але вона розуміла: без точного доказу Дарина Петрівна не повірить, а суд не стане слухати самі лише спогади.
Тарас віддав свій матеріал для дослідження відразу. Результат надійшов не швидко. Ці дні тяглися болісно. Тарас то сподівався, то похмурнів, боячись, що доля знову вдарить у найболючіше місце. Олеся заспокоювала, але й сама теж здригалася від кожного дзвінка.
Коли експертиза підтвердила батьківство, вона плакала просто в коридорі юридичної служби. Не від горя — від полегшення. Тепер у них у руках була не тільки пам’ять Тараса про немовля з молочним запахом, а документ, від якого неможливо було відмахнутися.
Тим часом юрист допоміг знайти Ларису. Виявилося, вона справді жила з Віктором і їхньою маленькою дитиною в тому самому місті. Нікуди не виїжджала, нікого не шукала, на заяву матері не відгукувалася. Назар був для неї незручним нагадуванням про минуле, а Віктор не хотів приймати чужого хлопчика в дім. Тому Лариса просто зникла з життя старшого сина, переклавши все на матір.
Олеся думала, що після всього Лариса виправдовуватиметься, плакатиме, брехатиме, чіплятиметься за права. Але все вийшло страшніше у своїй простоті. Жінка майже без спротиву підписала відмову, ніби йшлося не про дитину, а про непотрібну річ. Судова процедура все одно вимагала часу й сил, але за таких обставин рішення було передбачуваним. Ларису позбавили батьківських прав, батьківство Тараса визнали, а питання проживання Назара вирішувалося вже з урахуванням того, що батько хотів забрати сина й мав підтримку.
Дарина Петрівна прийшла на засідання в темній хустці, з палицею і кам’яним обличчям. Вона сиділа, слухала, як чужі люди вимовляють уголос те, що вона сама боялася визнати: її донька покинула дитину. Старенька не сперечалася з документами, але було видно, що всередині в неї все кровоточить.
Після суду Олеся підійшла до неї.
— Я знаю, вам боляче.
— Боляче? — тихо перепитала вона. — Це не біль. Це ніби все життя неправильно прожила і тепер розписку за помилки отримую. Я доньку любила, балувала, захищала. А вона отак…
Олеся не знайшла слів. Тільки взяла її під руку й допомогла спуститися сходами.
Того ж вечора вона прийшла до Назара. Хлопчик сидів на дивані з роботом і відразу підвів голову.
— Ви знову до нас? Ура! А Димка принесли?
Олеся присіла поруч і погладила його по кучерях.
— Димок поки що вдома. Але в мене для тебе інша новина. Дуже важлива.
Дарина Петрівна стояла біля дверей, витираючи очі краєм хустки.
— Назаре, — сказала Олеся м’яко, — твій тато знайшовся. Його звати Тарас. Він увесь цей час пам’ятав про тебе. Він потрапив в аварію, довго хворів, тому не міг приїхати. Зараз він пересувається у візку, але дуже хоче тебе побачити.
Хлопчик завмер. Потім його обличчя осяялося такою радістю, що в Олесі стиснулося серце.
— Тато живий? Я знав! Я бабусі казав, що він не міг просто померти! А ми поїдемо до нього? Зараз? Можна зараз?
Дарина Петрівна відвернулася до вікна. Плечі її тремтіли.
— Бабусю, можна? — Назар схопився. — Я тільки речі зберу! Я йому допомагатиму, раз він хворий. Я вмію чай наливати і таблетки подавати!
Олеся не витримала й обійняла хлопчика. Він пах дитячим милом, теплою кофтою й надією, яка щойно розчинилася перед ним навстіж.
— Ми поїдемо, — сказала вона. — Але не самі. Дарино Петрівно, збирайтеся теж. Вам буде спокійніше побачити все на власні очі. І з Тарасом нарешті познайомитеся.
Старенька глянула на неї розгублено.
— Я? Туди?
— Авжеж. Назарові ви потрібні. І нам усім треба поговорити по-людськи.
Дарина Петрівна постояла ще трохи, потім раптом випросталася, наскільки дозволяла хвора нога.
— Тоді я теплу хустку візьму. І пиріжки. Не можна ж до людей із порожніми руками…
