Тарас чекав із ранку. Олеся зателефонувала заздалегідь і сказала, що везе Назара разом із бабусею. Після цього у флігелі почалася метушня. Яків Демидович поставив на піч чайник, дістав варення, подався до сільської крамниці по солодощі й якусь іграшку. Тарас нервував так, що кілька разів упустив рушник, поки голився. Чиста сорочка здавалася йому то надто простою, то надто святковою. Він усе питав старого:
— Що я йому скажу? Як поясню? Він же спитає, де я був.
— Правду скажеш, — відповідав Яків Демидович. — Не весь дорослий гіркий бруд, але правду. Дитині брехня ні до чого.
— А якщо злякається мене? Візка, цих ніг…
— Не вигадуй біду раніше часу.
Але Тарас усе одно тремтів. То під’їжджав до вікна, то повертався до столу, то торкався дерев’яного коника, якого вирізав для сина напередодні. Проста іграшка вийшла гладенькою, теплою, з акуратно вигнутою шиєю. Тарас багато разів проводив по ній долонею, уявляючи, як Назар візьме її до рук.
Коли на подвір’ї зупинилася машина, він зблід. Яків Демидович пішов зустрічати гостей, а Тарас залишився посеред кімнати, не в силі зрушити з місця. Першим до хати ввійшов Назар. Кучерявий, блакитноокий, худенький, з палаючим обличчям. Маленька копія того немовляти, якого Тарас колись колисав ночами.
— Синочку, — видихнув він.
Назар дивився на нього кілька секунд, ніби звіряв реальність зі своєю мрією. А потім кинувся вперед.
— Тату!
Він видерся Тарасові на коліна, обійняв його за шию й розплакався. Тарас теж плакав, притискаючи хлопчика до себе так дбайливо й міцно, ніби боявся завдати болю і водночас боявся відпустити.
— Рідний мій, — повторював він. — Нарешті. Пробач мені. Пробач, що так довго.
— Ти більше не зникнеш? — схлипував Назар. — Правда? А то мама зникла, і ти зник. Я думав, я поганий.
— Ні, що ти, — Тарас заплющив очі від цих слів. — Ти найкращий. Це дорослі винні, не ти. Я більше тебе не залишу. Якщо ти захочеш, житимеш зі мною. А до бабусі будемо їздити, скільки захочеш.
Назар підвів мокре обличчя.
— А в тебе майстерня є? Тітка Олеся казала.
— Є. Я тебе навчу по дереву працювати. Тільки спершу пальці берегтимемо.
— Я буду обережно! А це мені?
Він помітив дерев’яного коника. Тарас простягнув його синові. Назар провів пальцями по гладенькій спині іграшки й усміхнувся крізь сльози.
Дарина Петрівна стояла на порозі, притиснувши хустку до губ. Вона дивилася на Тараса і, здається, вперше справді бачила в ньому не загрозу, не чужого претендента на її онука, а змученого батька, який нарешті тримає свою дитину.
— Значить, ось ти який, — сказала вона тихо. — Зять мій, якого я жодного разу не бачила.
Тарас винувато схилив голову.
— Пробачте мені, Дарино Петрівно. За все, що ви пережили з Назаром.
— Твоєї вини теж вистачає, — суворо відповіла вона, але голос її здригнувся. — Тільки зараз не про це. Дитина до тебе душею потяглася. Значить, думатимемо, як йому краще.
У кімнаті стало тихо. Назар притискав коника до грудей і раптом спитав:
— А мама теж сюди приїде?
Дорослі перезирнулися. Ніхто не хотів вимовляти слова, які могли знову ранити хлопчика. Олеся присіла поруч.
— Назарчику, мама зараз далеко і жити тут не буде. У житті іноді дорослі чинять так, що дітям важко зрозуміти. Але поруч із тобою буде тато. Буде бабуся. Буду я, якщо ти не проти. І Димка привеземо.
Хлопчик замислився. Його дитяче обличчя стало серйозним.
— А уколів не буде?
Олеся всміхнулася крізь сльози.
— Тільки якщо зовсім захворієш. Але я постараюся, щоб не хворів.
— Тоді я згоден. І Димка хочу. І з татом у майстерню…
