Рішення про переїзд далося Дарині Петрівні найважче. Вона розуміла, що Назарові потрібен батько, що самій їй дедалі важче давати раду, що хвора нога й вік не стають легшими від любові. Але коли вона дивилася, як хлопчик збирає свої речі, складає в сумку робота, книжку, пару светрів, серце в неї ніби рвали живцем.
— Бабусю, ти не плач, — умовляв Назар. — Я ж приїжджатиму. І ти до нас. Там, кажуть, ліс є.
— Є, внучку, є, — відповідала вона, крадькома витираючи очі. — Тільки дім без тебе порожній стане.
Олеся бачила це й не витримала.
— Дарино Петрівно, ніхто вас не відрізає від Назара. Ви йому рідна людина. Хочете — приїжджайте хоч щотижня. А якщо потім вирішите, що самій зовсім тяжко, подумаємо, як бути.
Старенька зітхнула.
— Ви добра, Олеся Миронівно. Тільки життя мене навчило: добро теж треба ділами перевіряти.
— Перевіряйте, — спокійно сказала Олеся. — Я не образжуся.
Перші тижні в домі Якова Демидовича були незвичними для всіх. Назар прокидався рано, вибігав на подвір’я й радів кожній дрібниці: слідам птахів на снігу, скрипу колодязного журавля, запаху дров. У майстерні він сидів поруч із Тарасом на низенькому табуреті й спостерігав, як із простої дошки поступово виходить візерунок. Тарас давав йому наждачний папір, учив шліфувати без поспіху, показував, як тримати інструмент подалі від пальців.
— Дерево не любить злості, — казав він синові. — Поспішаєш — зіпсуєш. Тиснеш надто сильно — трісне. Треба слухати рукою.
Назар кивав із таким поважним виглядом, що Олеся, зазираючи до них, мимоволі всміхалася.
Димок переїзд спершу переніс із обуренням. Він довго ходив по хаті, обнюхував кути, фиркав на піч і недовірливо дивився на Якова Демидовича. Зате з Назаром заприятелював швидко. Хлопчик тягав йому мотузочки, клубки, паперові кульки, а кіт терпляче дозволяв гладити себе по спині, доки не втомлювався й не йшов на піч.
Олеся перевелася працювати до місцевого медпункту не відразу, але до цього все йшло. У місті її більше нічого не тримало, крім квартири, де вона не була щаслива. Зате в домі Якова Демидовича вечорами горіло світло, пахло трав’яним чаєм, дитячим милом, стружкою й супом. Тут на неї чекали. Це просте слово виявилося для неї важливішим за колишні уявлення про добробут.
Стосунки з Тарасом ставали дедалі ближчими. Вони не квапили одне одного. Іноді просто сиділи ввечері поруч, коли Назар засинав, і розмовляли впівголоса. Іноді мовчали, тримаючись за руки. Олеся не бачила в його інвалідності перешкоди для кохання. Вона бачила людину, яку втратила колись через молодість, через страх, через дурість, а тепер знайшла знову — іншого, пораненого, але рідного.
Тарас перший час соромився свого тіла, своєї безпорадності, того, що не може встати й обійняти її, як колись. Олеся терпляче знімала з нього цей сором. У її дотиках не було жалю, від якого людині хочеться сховатися. Було тепло, повага й давно забута ніжність. І одного разу він сам сказав:
— Я боявся, що ти дивишся на мене й згадуєш того хлопця біля річки. А бачиш оце крісло.
— Я бачу тебе, — відповіла вона. — І того хлопця теж. Просто тепер він прожив важке життя.
Тарас заплющив очі, притис її долоню до губ і довго не відпускав…
