Олеся й справді взялася за Тарасові роботи. Вона фотографувала різьблені полички, рамки, дерев’яних птахів, шкатулки, лиштви, невеликі іграшки. Спершу Тарас ніяковів, просив не викладати те, що здавалося йому недостатньо добрим, але Олеся тільки відмахувалася.
— Ти сам не розумієш, які в тебе руки. Люди за таке платять, бо в цьому є душа.
Вона створила сторінки з його виробами, відповідала на повідомлення, домовлялася про пересилання, рахувала витрати. Перші замовлення прийшли швидко. Потім люди стали ділитися фотографіями, радити майстра знайомим. У Тараса з’явилися гроші, не великі, але чесно зароблені, і це змінювало його сильніше за будь-які втіхи. Він знову відчував себе потрібним.
Яків Демидович теж не лишився осторонь. Його трав’яні збори давно брали місцеві, але тепер Олеся допомогла описати їх акуратно, без гучних обіцянок і чудесних зцілень, просто як традиційні суміші для чаю й догляду. Люди цікавилися, замовляли, дякували. Дім ніби ожив: то сушилися трави, то пахло свіжою стружкою, то Назар бігав із блокнотом і поважно записував, кому яку дерев’яну фігурку тато має зробити.
За пів року вдалося зібрати пристойну суму. Олеся остаточно перейшла працювати в селище. Медпункт зустрів її як довгождану допомогу: старий фельдшер Павло Хомич давно збирався на спочинок, але нікому було його замінити. Тепер пацієнти йшли до Олесі і по ліки, і по пораду, і просто тому, що вона вміла слухати.
Залишалося питання квартири, яку вона ділила з Віктором. Після розлучення там усе було оформлено так, що треба було домовлятися. Віктор, на її подив, не став опиратися продажу. Можливо, у нього були свої причини, можливо, йому просто хотілося швидше закрити минуле. Угода відбулася без зайвих зустрічей і пояснень. Коли гроші опинилися на руках, Олеся розклала папери на столі в Якова Демидовича й сказала:
— Тепер вистачить. На операцію, дорогу, відновлення. Треба шукати клініку й хорошого лікаря.
Тарас дивився на неї так, ніби не розумів слів.
— Ти продала квартиру, щоб витратити гроші на мене?
— Не на тебе, — поправила вона. — На нас. На те, щоб ти міг ходити, якщо є шанс.
— Лесю, це ж був твій дах над головою.
— Дах — це не завжди дім. У тій квартирі я була самотня навіть поруч із чоловіком. А тут у мене сім’я.
Тарас відвернувся, але Олеся встигла помітити сльози.
— Я не знаю, чим заслужив тебе, — сказав він глухо.
— Не починай. Ми обоє колись втратили багато часу. Тепер витрачатимемо його розумніше.
Назар, який сидів поруч із Димком на підлозі, підвів голову.
— Тато ходитиме?
Олеся опустилася поруч із ним.
— Ми дуже постараємося. Лікарі подивляться. Може, спершу буде важко, боляче, повільно. Але шанс є.
Хлопчик підповз до крісла й обійняв батька за коліна.
— Я тебе тренуватиму. Ми потім до лісу підемо. Ти, я і тітка Олеся. І бабусю візьмемо, якщо вона захоче.
Тарас погладив сина по голові.
— Заради такого я витримаю все…
