Підготовка до операції забрала багато сил. Консультації, знімки, аналізи, дорога до великого медичного центру, очікування висновків — усе це виснажувало. Олеся трималася зібрано, як звикла на роботі, але ночами, коли всі засинали, виходила на ґанок і довго стояла під зорями. Їй було страшно. Страшно повірити надто сильно й знову отримати удар. Страшно дивитися, як Тарас сподівається, намагаючись приховати надію навіть від самого себе.
Операція пройшла успішно. Ці слова лікар вимовив спокійно, без урочистості, а Олеся ледь не осіла на стілець. Відновлення було непростим. Тарас злився, втомлювався, іноді зривався від болю й безсилля, потім просив пробачення. Вчився заново довіряти ногам, переносити вагу, робити перші короткі кроки з підтримкою. Олеся знала, що повного дива не буде: він не бігатиме, як у юності, не зможе забути травму. Але одного разу він пройшов палатою з палицею кілька метрів сам, і для них це було більше за будь-яке диво.
Назар побачив батька вже вдома. Тарас вийшов йому назустріч повільно, обережно, спираючись на палицю. Хлопчик завмер на порозі, потім закричав:
— Тату! Ти стоїш!
Він кинувся до нього, але Олеся встигла зупинити:
— Тихо, обережно. Тата поки не збивати.
Назар обійняв його обережно, як велику крихку цінність. Тарас сміявся й плакав водночас.
Після цього життя в домі Якова Демидовича пішло ще бадьоріше. Тарас пересувався з палицею, поступово міцнів, більше часу проводив у майстерні. До хати прибудували веранду, потім ще одну невелику кімнату. Город розширили, бо Назар захопився посадками й вимагав «свою грядку». Яків Демидович бурчав для годиться, але сам вибирав хлопчикові найкраще насіння.
Дарина Петрівна спершу приїздила на вихідні, потім дедалі частіше затримувалася. У її квартирі стало надто тихо, а в домі Якова Демидовича для неї завжди знаходилося місце: то Назар просив спекти пиріжки, то Олеся кликала допомогти з варенням, то Тарас радився, який подарунок краще зробити синові. Нарешті старенька переїхала зовсім.
— Не думайте, що я вам на шию сяду, — суворо сказала вона, розкладаючи свої речі. — Я ще згоджуся.
— Та хто б сумнівався, — усміхнувся Яків Демидович. — У нас тут без діла нікого не тримають.
Він узявся за її хворі суглоби, добирав трав’яні настої, розтирання, стежив, щоб вона не забувала пити те, що належить. Дарина Петрівна спершу бурчала, потім сама визнала, що ходити стало легше. Між нею і старим установилося особливе взаємне піджартовування: вона називала його впертим знахарем, він її — командиркою в хустці. Назар реготав, слухаючи їхні перепалки.
Олеся іноді ловила себе на тому, що просто стоїть у дверях і дивиться на всіх одразу: Тарас біля верстака, Назар поруч, Димок на підвіконні, Дарина Петрівна з тістом біля столу, Яків Демидович біля печі. І в грудях у неї розливалася така тиха вдячність, що хотілося запам’ятати кожну дрібницю. Вона надто довго жила з відчуттям порожнечі. Тепер дім був повен голосів, кроків, запахів, турбот — і це було її справжнє багатство…
