Про Віктора Олеся намагалася не думати. Його життя ніби лишилося в іншій кімнаті, двері до якої вона зачинила без жалю. Але чутки все одно доходили. У маленьких місцях новини ходять колами, а в місті в неї лишалися знайомі.
З Ларисою у Віктора сімейного щастя не склалося. Жінка швидко втомилася від ролі турботливої матері й вірної супутниці. Її дратували дитячий плач, побутові клопоти, необхідність сидіти вдома, коли довкола тривало життя, повне зустрічей, музики, чужих захоплених поглядів. Вона дедалі частіше йшла, поверталася пізно, брехала недбало, навіть не намагаючись переконати. Потім зовсім зникла, залишивши Віктора з маленькою донькою.
Так він уперше опинився по той бік зради. Сам годував дитину, не спав ночами, шукав няню, відпрошувався з роботи, слухав дитячий плач у порожній квартирі. І, як розповідали, дуже змінився: осунувся, став мовчазним, перестав розкидатися гучними словами.
Одного разу він зателефонував Олесі. Вона довго дивилася на ім’я на екрані, потім усе ж відповіла.
— Здрастуй, — сказав Віктор. Голос був утомлений. — Я не буду тебе затримувати. Просто хотів сказати… Я багато чого зрозумів. Пізно, мабуть. Але зрозумів. Пробач мені за те, що говорив тоді. За те, що принижував тебе через дітей.
Олеся мовчала. Усередині не піднялося ні злості, ні колишнього болю. Тільки втомлений спокій.
— Живи, Вікторе, — сказала вона. — І доньку бережи. Вона ні в чому не винна.
Він хотів іще щось додати, але Олеся попрощалася й поклала слухавку. Минуле більше не тримало її за горло.
Через деякий час вона зрозуміла, що з нею відбувається щось дивне. Втома стала іншою, запахи дратували, вранці підступала нудота. Спершу Олеся не дозволила собі навіть подумати про вагітність. Надто багато років вона жила з внутрішнім вироком. Надто боляче було сподіватися.
Вона купила тест потай від усіх і довго не наважувалася подивитися. Дві смужки здалися їй помилкою. Вона зробила другий. Потім третій. Усі три говорили одне й те саме. Олеся сиділа на краю ліжка, тримаючи їх у руках, і плакала беззвучно.
Тарас знайшов її такою й злякався.
— Лесю, що сталося? Тобі зле?
Вона підвела на нього мокрі очі й простягнула тести. Він дивився, не відразу розуміючи, потім зблід.
— Це… правда?
— Я боюся повірити, — прошепотіла вона. — Раптом помилка?
Тарас опустився поруч, обережно обійняв її.
— Тоді перевіримо. Скільки треба разів, стільки й перевіримо. Тільки ти не бійся сама.
Остаточно Олеся повірила лише після обстеження. Лікарка усміхнулася й повернула до неї екран. На ньому було видно крихітне мерехтіння нового життя. А потім пролунало те, від чого в Олесі перехопило подих:
— У вас двійня.
Вона вийшла з кабінету бліда, приголомшена, щаслива до слабкості в колінах. Тарас чекав у коридорі, спираючись на палицю. Побачивши її обличчя, він усе зрозумів іще до слів.
— Усе добре?
Олеся кивнула й засміялася крізь сльози.
— Їх двоє. Чуєш, Тарасе? Двоє…
