Новина про двійню перевернула дім. Назар спершу вирішив, що його розігрують, потім довго ходив за Олесею хвостиком і питав, хто там буде — брат, сестра чи «обоє відразу». Коли почув, що, можливо, хлопчик і дівчинка, урочисто заявив:
— Тоді хлопчика я навчу шліфувати дерево, а дівчинку — Димка гладити. Хоча можна й навпаки. Хай самі виберуть.
Дарина Петрівна плакала, хрестила Олесю й усе повторювала:
— От бачиш, донечко, не треба було себе ховати раніше часу. Жінка ти здорова, добра. Просто щастя твоє не там було.
Яків Демидович слухав це з виглядом людини, яка давно все знала й тепер тільки дочекалася підтвердження.
— А я що казав? — посміювався він, розгладжуючи бороду. — Син і донька будуть. Ти ще сперечалася.
Олеся обійняла старого міцно, по-рідному.
— Це ваші трави допомогли.
— Трави допомагають тому, хто сам жити хоче. А ти захотіла. Серце відтануло, душа на місце стала. От і тіло відгукнулося.
Вона не сперечалася. Може, річ була в травах, може, у спокої, може, в любові, яка прийшла не як буря, а як дім, де нарешті можна зняти промоклі чоботи й зігрітися. Важливим було інше: вона більше не почувалася зламаною.
Тарас став іще дбайливішим. Він стежив, щоб Олеся не тягала важкого, сердився, коли вона затримувалася в медпункті, сам намагався готувати прості сніданки. Іноді в нього виходило незграбно: каша пригоряла, чай виявлявся надто міцним, хліб нарізався криво. Але Олеся їла й усміхалася, бо в кожному такому ранку було більше любові, ніж у всіх дорогих подарунках Віктора.
Вечорами вони часто сиділи на веранді. Тарас поруч, Назар біля їхніх ніг із Димком, Яків Демидович і Дарина Петрівна сперечаються про те, коли краще садити зелень. Дім жив, шумів, дихав. Олеся прислухалася до цього шуму й думала, що колись вважала себе приреченою на самотність. А тепер боялася тільки одного — не встигнути подякувати життю за все, що воно повернуло.
Одного разу Назар приніс їй аркуш, на якому старанно вивів нову загадку. Літери стрибали, деякі були написані навпаки, але зміст читався.
— Це я сам придумав, — гордо сказав він. — Як тато колись. Слухай: «У домі сірий пан живе, хвіст трубою, погляд винен. То клубок він переможе, то засне посеред хати». Хто?
Олеся розсміялася.
— Димок, звісно.
Кіт, ніби зрозумів, що мова про нього, ліниво потягнувся на підвіконні й відвернувся з царственим виглядом.
Тарас подивився на сина, потім на Олесю. В його очах було те саме сяйво, яке вона вперше знову побачила в день їхньої зустрічі, тільки тепер воно стало спокійнішим, упевненішим.
— Бачиш, — сказав він тихо. — Загадки знову тримають нас разом.
Олеся поклала долоню на живіт і всміхнулася.
— Хай тримають. Головне, щоб більше не розлучали…
