Час плинув тепер інакше. Не ривками від болю до болю, а рівним домашнім ходом: ранок, жар печі, робота, уроки Назара, майстерня, медпункт, вечірній чай. Олеся втомлювалася, вагітність давалася непросто, але ця втома була живою, наповненою змістом. Вона більше не лежала обличчям до стіни, не питала себе, кому потрібна. Щодня хтось кликав її: пацієнт у медпункті, Назар із новою подряпиною, Тарас із проханням глянути на свіжий візерунок, Дарина Петрівна з тарілкою гарячих пиріжків, Яків Демидович із черговим настоєм, який «треба пити і не сперечатися».
Тарас поступово вчився жити не як людина, яку пожаліли, а як голова родини. Йому було важко приймати допомогу, але ще важче — не ховатися за своєю бідою. Олеся іноді бачила, як він стоїть на подвір’ї з палицею, дивиться на дорогу й думає про минуле. Вона не заважала. У кожної людини є свої розмови з пам’яттю.
Одного разу він сам зізнався:
— Я раніше думав, що якщо знову стану на ноги, то все виправиться. А тепер розумію: ноги — це тільки частина. Найважче було повірити, що я ще можу бути батьком, чоловіком, потрібною людиною.
— Ти вже ним став, — відповіла Олеся.
— Завдяки тобі.
— Ні. Я допомогла. А став ти сам.
Він усміхнувся:
— Ти тепер говориш як Яків Демидович.
— Значить, мудрішаю.
Вони засміялися, і цей короткий сміх теж був перемогою. Без надриву, без сліз, без страху, що щастя зараз відберуть.
Дарина Петрівна довго мучилася через Ларису. Часом уночі Олеся чула, як старенька тихо плаче. Тоді вона заходила до неї, сідала поруч, і вони мовчали. Жодні слова не могли скасувати материнський біль. Лариса залишалася донькою, якою б не була. Але поруч ріс Назар, і заради нього Дарина Петрівна вчилася не жити самою лише образою.
— Я все думаю, — сказала вона якось, — де помилилася?
— Може, не все залежить від батьків, — обережно відповіла Олеся.
— Залежить багато. Тільки назад уже не проживеш.
— Зате можна бути поруч із тими, хто тут.
Старенька подивилася на неї й кивнула.
— Ти маєш рацію. Назарові потрібна не моя провина, а моя любов.
Так дім поступово зашивав свої рани. Не відразу, не ідеально, але терпляче. У ньому вистачало минулого, однак майбутнє вже звучало гучніше: дитячим сміхом, стуком Тарасових інструментів, кроками Олесі до медпункту, муркотінням Димка і двома маленькими серцями, які лікарка показала на екрані…
