— Нічого, — Анна провела пальцем по обличчю доньки на фотографії. — Просто хороша.
Вони поставили фотографію на полицю поруч із маленькою вазою. Не як ікону, не як болюче місце, до якого не можна торкатися. Просто як частину дому.
За кілька місяців суд щодо обмеження Сергія в батьківських правах завершився. Рішення було не миттєвим і не простим: були висновки психологів, характеристики зі школи, документи слідства, свідчення Анни й Тетяни. Ліза дуже боялася, що її змусять “пробачити тата” або їздити до нього, коли він вийде. Але суд урахував її думку й обставини справи. Анну призначили опікункою в установленому порядку, з контролем служб, зі звітами, з паперами, які вона заповнювала повільно, по складах, лаючись на незрозумілі формулювання.
— Нічого, — казала Тетяна, сидячи поруч із ручкою. — Папір страшний тільки поки порожній.
Анна навчилася збирати довідки, писати заяви, питати, якщо не розуміє. Раніше вона соромилася: “Що я, стара, людям заважатиму”. Тепер уже не соромилася. У чергах трималася рівно. Коли хтось намагався пролізти без черги, спокійно казала:
— Ми всі тут не від хорошого життя стоїмо.
Ліза поступово поверталася до себе. Не до колишньої — колишньої вже не було. Але до живої. Вона знову сміялася іноді так дзвінко, що Анна завмирала на кухні з мокрою тарілкою в руках. Почала ходити в гурток малювання. Намалювала портрет мами — не дуже схожий, із надто великими очима, але теплий. Підписала внизу: “Вона нас захистила”.
Анна подивилася й сказала:
— І ти її теж.
Ліза похитала головою.
— Я ж нічого не зробила.
— Зробила. Ти зберегла кота.
Дівчинка усміхнулася вперше без тіні страху.
Одного разу Анна знову прийшла до поліклініки. Не екстрено — за записом. Купила дорогою маленьку коробку цукерок, довго вибирала, бо дорогі не тягнула, а дешеві не хотіла. Марина Дорош прийняла її наприкінці зміни. У кабінеті була та сама пляма на стелі, та сама лампа, той самий запах спирту. Але Анна вже не відчувала, що стіни тиснуть.
— Ви добре виглядаєте, — сказала Марина.
— Брешете професійно?
— Трохи, — усміхнулася лікарка. — Але правда краща, ніж тоді.
Анна поклала цукерки на стіл.
— Я вам не за лікування. Я вам за те, що крикнули…
