Ліза закрила обличчя руками. Її плечі затремтіли. Анна обійняла внучку, і вони стояли посеред коридору, серед чужих кроків, рипу дверей, голосів юристів, запаху мокрих пальт. Ніхто не аплодував. Ніхто не говорив красивих слів. Просто дві жінки — стара й зовсім юна — нарешті перестали чекати, що двері знову відчиняться і він увійде.
Удома того вечора вони не стали влаштовувати ніякого свята. Тетяна принесла пиріг із капустою, Андрій із другого поверху заніс пакет мандаринів, Марина надіслала коротке повідомлення: “Ви витримали”. Анна прочитала його тричі.
На кухні було тепло. Холодильник так само гудів, кран усе ще треба було лагодити, на підвіконні в новій банці стояв свіжий кріп. Ліза робила чай і раптом сказала:
— Бабусю, а можна ми мамину кофту не будемо викидати?
Анна подивилася на стілець біля вікна. Синя кофта, випрана вже після всіх експертиз, акуратно лежала на спинці. Дірочку на лікті заштопала Ліза — нерівно, але міцно.
— Не будемо.
— Я, може, буду вдома носити.
— Носи.
Ліза помовчала.
— А мама знала, що ми впораємося?
Анна довго дивилася на горнятко. Чай вистигав, над ним майже не було пари. За стіною хтось увімкнув телевізор, у дворі грюкнули дверцята машини, зверху пробігла дитина. Звичайне життя шуміло обережно, ніби питало дозволу повернутися.
— Вона сподівалася, — сказала Анна. — А ми тепер маємо жити так, щоб не марно.
Ліза сіла поруч і поклала голову їй на плече.
Весна прийшла непомітно. Спершу у дворі розтанув брудний замет біля сміттєвих баків, потім двірник зішкріб із асфальту пісок, потім на дереві біля під’їзду з’явилися липкі бруньки. Анна почала виходити гуляти вранці. Недалеко — до лавки й назад. Іноді з нею йшла Тетяна, іноді Ліза перед школою.
Квартира теж змінювалася. Сергій не залишив по собі багато речей, але його присутність доводилося виносити частинами. Спершу викинули його старі кросівки з балкона. Потім горнятко з відбитою ручкою, з якого він пив каву. Потім Ліза сама попросила переставити шафу у великій кімнаті.
— Щоб не як раніше, — сказала вона.
Вони рухали меблі втрьох: Анна, Ліза й Андрій, якого Тетяна покликала “на п’ять хвилин”, а він прововтузився весь вечір. За шафою знайшли засохлу гумку для волосся, монету й стару фотографію. На ній Ольга стояла біля вікна, сміялася, тримала маленьку Лізу на руках. Поруч була Анна — молодша, з темним волоссям, у квітчастому халаті. Фотографував, мабуть, Віктор, бо всі дивилися не в об’єктив, а трохи вище, туди, де він зазвичай жартував перед знімком.
Анна сіла на підлогу просто серед пилу.
— Бабусю? — злякалася Ліза…
