Ліза сперечатися не стала. Тільки взяла брелок-кота й почепила на рюкзак.
У коридорі суду пахло пилом, паперами й чужим хвилюванням. Люди сиділи на лавках, шепотілися, хтось нервово гортав документи. Сергій стояв біля вікна з адвокатом. Побачивши Анну, він відвернувся. Він схуд, обличчя осунулося, але очі лишилися ті самі — злі, чіпкі.
На засіданнях говорили багато. Сухими словами описували те, від чого в Анни всередині все хололо. Експерти підтверджували травми. Сусіди давали свідчення. Тетяна дістала свій зошит, і адвокат Сергія намагався всміхатися:
— Тобто ви спеціально записували чуже сімейне життя?
Тетяна поправила окуляри.
— Я записувала те, що чула за стіною. Бо одного разу зрозуміла: мовчання теж участь.
У залі стало тихо.
Ліза давала свідчення в особливому порядку, без прямої присутності батька. Анна чекала за дверима, стискаючи хустинку. Коли дівчинка вийшла, вона була бліда, але не плакала.
— Я сказала, — тільки й промовила вона. — Про маму. Про шарф. Про телефон.
Анна обійняла її обережно, ніби дівчинка була з тонкого скла.
Найтяжчим став день, коли ввімкнули останнє відео Ольги. Її обличчя на екрані було таким живим, що Анна на секунду перестала дихати. Захотілося встати, підійти, поправити доньці волосся, сказати: “Я тут, я приїхала, тільки зачекай”. Але екран був холодний. Минуле не відчиняло дверей назад.
Сергій дивився в стіл.
Коли відео закінчилося, суддя оголосила перерву. Анна вийшла в коридор і сіла на лавку. Ноги не тримали. Поруч опустилася Марина Дорош. Вона прийшла як свідок, підтвердила стан Анни того дня, свої дії, слова пацієнтки.
— Дякую, — сказала Анна.
Марина похитала головою.
— Не дякуйте. Я просто зробила те, що мала.
— Ні, — Анна подивилася на неї. — Багато хто мав. Але зробили ви.
Марина нічого не відповіла. Тільки накрила її долоню своєю.
Вирок зачитали в похмурий день, дуже схожий на той четвер. Сергій дістав реальний строк за доведеними епізодами. Суд також урахував тиск на сім’ю, спроби заволодіти житлом, погрози дитині. Окреме провадження щодо смерті Ольги тривало, але в мотивувальній частині суд прямо вказав на встановлений тривалий характер насильства й примусу з боку Сергія.
Анна слухала стоячи. Слова судді доходили не відразу. “Визнати винним…” “Призначити покарання…” “Цивільний позов задовольнити частково…” “Обмежити в батьківських правах до розгляду окремої заяви…”
Сергій обернувся до неї тільки раз. У його погляді вже не було колишньої влади. Була ненависть, але без сили. Як у людини, яка довго тримала всіх за горло і раптом зрозуміла, що її пальці розтиснулися.
Ліза чекала в коридорі. Коли Анна вийшла, дівчинка схопилася.
— Ну?
Анна кивнула. Лише раз…
