Він усміхнувся.
— Вас навчили?
— Ні. Мене пізно, але навчила моя донька.
Сергій зблід ледь помітно.
Слідча ввімкнула фрагмент запису Ольги. Чоловічий голос із динаміка промовив: “Твоя мамаша все одно скоро зляже”. Сергій сіпнувся.
— Це монтаж.
— Експертиза встановить, — спокійно сказала Ірина.
— Та ви всі проти мене! — Він ударив долонею по столу. — Ця стара відьма від самого початку мене ненавиділа!
Анна раніше б зіщулилася. Виправдовувалася б. Сказала б: “Я не ненавиділа, я просто хотіла миру”. Але тепер вона дивилася на нього й бачила не зятя, не батька внучки, не людину, перед якою треба берегти обличчя сім’ї. Вона бачила боягуза, який бив тих, хто слабший, і називав це правом.
— Я тебе жаліла, — сказала вона тихо. — Ось моя помилка.
Після цієї очної ставки Анна два дні лежала вдома. Тиск стрибав, руки тремтіли так, що вона пролила суп на плиту. Уночі снилася ванна, холодна плитка, голос Ольги в телефоні. Ліза теж не була колишньою. Вона ходила до психолога, спочатку мовчала на зустрічах, потім почала малювати чорні двері й маленького кота біля них. Іноді злилася на бабусю без причини, грюкала дверима, а за хвилину поверталася й просила вибачення.
— Я не на тебе, — казала вона, витираючи ніс рукавом. — Я просто… не знаю, куди це подіти.
Анна обіймала її, хоча сама не знала, куди подіти своє.
Допомагали дрібниці. Тетяна щовечора стукала умовно — два короткі, один довгий, щоб Анна не лякалася. Приносила запіканку, сварила обох за холодний чай, змушувала Лізу робити уроки.
— Горе горем, а дроби самі себе не вивчать, — казала вона суворо, але очі в неї були добрі.
Марина Дорош зателефонувала через місяць.
— Як ви?
Анна стояла на балконі, де на мотузці сушилися Лізині шкарпетки й її старий халат.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Іноді нормально. Іноді ніби все знову.
— Це не швидко минає.
— Я раніше думала, лікарі тільки лікують.
— Іноді ми просто вчасно лякаємося, — сказала Марина. — І правильно робимо.
Анна вперше за довгий час усміхнулася.
Суд почався майже через рік. За цей час Анна постаріла ще дужче, але в ній з’явилася якась суха прямота. Вона перестала фарбувати волосся дешевою каштановою фарбою, і срібло на скронях стало помітним. Ліза виросла, витяглася, почала носити мамині сережки — маленькі срібні краплі. У день суду вона сама попросила піти.
— Не до зали, — сказала Анна. — Тобі не треба це слухати.
— Я хочу бути поруч.
— Поруч можна в коридорі…
