Анна сиділа на кухні, розбирала ліки. У квартирі стало дивно тихо без Сергія. Тиша не відразу стала легкою. Вона дзвеніла, насторожувала. Анна все ще здригалася, коли в під’їзді грюкали двері.
— За що лаятися?
Ліза сіла навпроти. Обличчя в неї було серйозне, доросле не за віком.
— Мама мені сказала, що якщо їй буде зле, я маю берегти кота. Я думала, вона просто так. А потім тато почав ритися в моїх речах, я злякалася й сховала.
Вона повернула брелок. Виявилося, у кота відкривалася спинка. Усередині був крихітний складений аркушик.
Анна відчула, як у неї перехопило подих.
— Ти читала?
Ліза кивнула.
— Там про якогось Павла. І пароль.
На аркушику Ольжиним почерком було написано: “Пошта: стара адреса. Пароль — день народження Лізи і слово ‘море’. Там листи Власенка і фото розписки. Мамо, пробач мені”.
Анна притисла аркушик до грудей і заплакала. Ліза обійшла стіл, обняла її ззаду, уткнулася обличчям у плече.
— Бабусю, це я винна? — спитала вона глухо. — Якби я раніше сказала…
Анна повернулася так різко, що в неї закрутилася голова.
— Ні. Чуєш? Ніколи так не думай. Ніколи.
— Але мама мені дала кота, а я…
— Ти дитина. Ти не повинна була рятувати дорослих.
Сказавши це, Анна раптом зрозуміла, що ці слова стосуються і її самої. Вона не повинна була мовчки терпіти. Не повинна була вважати, що зобов’язана сама протистояти людині, яка роками ламала їхню сім’ю.
Доступ до Ольжиної пошти дав слідству нові докази. Там були листи від Павла Власенка з погрозами, фотографії боргових розписок, повідомлення Сергія: “Зроби так, щоб твоя мати підписала. Інакше пошкодуєш”. Були чернетки листів, які Ольга писала до юридичної консультації, але так і не надіслала. В одному вона питала, чи може чоловік претендувати на квартиру її матері. В іншому — як обмежити спілкування батька з дитиною, якщо є погрози.
Павла Власенка знайшли швидко. Він виявився власником маленького ломбарду й кількох “сірих” позик, людиною з гладким обличчям і холодними очима. Спочатку він усе заперечував, казав, що розписка — “особиста фантазія Сергія”. Але коли йому показали листування й записи дзвінків, він став обережнішим. Потім його інтереси різко розійшлися з інтересами Сергія, і він дав свідчення: так, Сергій обіцяв вирішити питання з квартирою, так, казав, що дружина “заважає”, так, після смерті Ольги запевняв, що лишилося “дотиснути стару”.
— Я не знав, що він здатний на таке, — сказав Власенко слідчій.
Ірина сухо відповіла:
— Але на чужу квартиру розраховували.
Він промовчав.
Розслідування смерті Ольги виявилося важчим. Лікарі тоді зафіксували серцеву недостатність, зовнішніх явних ознак насильницької смерті в документах майже не було. Сергій справді міг не завдати смертельного удару безпосередньо. Але нові записи, свідчення, повідомлення й показання Лізи складали іншу картину: систематичні погрози, побиття, доведення до стану, за якого хворе серце могло не витримати.
Анна хотіла простої відповіді: убив чи не вбив. Життя, як з’ясувалося, не завжди давало прості слова. Іноді людина вбивала не ножем, не ударом, а місяцями страху, нічними криками, приниженнями, хваткою на горлі, відібраним телефоном, замкненими дверима.
Сергієві висунули обвинувачення за кількома епізодами. За напад на Анну, погрози, вимагання, жорстоке поводження, незаконне утримання документів і тиск на дитину. За обставинами смерті Ольги тривала окрема перевірка, потім справу виділили в самостійне провадження. Це не було кіно, де винного за три дні відвозять назавжди під урочисту музику. Були допити, експертизи, очні ставки, адвокат Сергія, який намагався виставити Анну мстивою старою, а Ольгу — нервовою жінкою.
На першій очній ставці Анна ледь не знепритомніла.
Сергій сидів навпроти в сірій кофті, акуратно зачесаний, з виразом скривдженої гідності.
— Анно Петрівно, — сказав він м’яко, коли слідча дозволила говорити, — ну навіщо ви все це? Ви ж розумієте, Лізі жити далі. Ви їй батька ламаєте.
Анна відчула, як пальці на руках німіють. Той самий голос. Той самий, яким він раніше розмовляв із сусідами, лікарями, вчителями. Голос нормальної людини.
— Ти сам себе зламав, — сказала вона, здивувавшись, що голос не тремтить…
