— Анна повторила це слово, як чуже.
Усі ці місяці вона думала, що горе вже сталося і нічого не можна змінити. Що Ольга просто пішла, а вона лишилася винною за пропущений дзвінок. Тепер виявилося: горе не закінчилося. Воно тільки відчинило другі двері, за якими стояла правда, ще страшніша за першу.
Синю кофту знайшли в пральній машині, вогку від давньої сирості, але не випрану. У підкладці, акуратно розпоротій зсередини й знову зашитій кривими стібками, лежала маленька флешка в поліетиленовому пакетику й складений аркуш паперу.
На аркуші була розписка. Сергій брав гроші в якогось Павла Власенка — велику суму, під відсотки. Нижче стояла фраза: “У разі неповернення зобов’язуюся забезпечити переоформлення житлової нерухомості за адресою проживання дружини”. Підпис Сергія. Дата — за три тижні до смерті Ольги.
Анна дивилася на копію розписки в кабінеті слідчої й не могла зрозуміти, як людина може так спокійно продати те, що їй не належить. Навіть не квартиру — сім’ю, дитину, життя.
Флешку відкривали при понятих. На ній виявилося кілька аудіозаписів і коротке відео. Ольга записувала сварки. Мабуть, ховала телефон на кухонній шафці або біля мікрохвильовки. На записах Сергій вимагав, щоб вона вмовила матір оформити дарчу. Кричав, що “люди чекати не будуть”. Казав:
— Твоя мамаша все одно скоро зляже. А дівчисько залишиться зі мною. Мені треба вирішити питання зараз.
На одному записі Ольга втомлено відповідала:
— Я не дам тобі забрати в мами квартиру. І Лізу ти не отримаєш як заставу.
Після цього чувся удар посуду, її короткий скрик і плач.
Слідча, Ірина Черненко, жінка з короткою стрижкою й уважними темними очима, слухала записи без виразу на обличчі. Але коли ввімкнули останнє відео, вона зняла окуляри й потерла перенісся.
На відео Ольга сиділа на кухні вночі. Обличчя опухле, губа розбита. Вона говорила тихо, майже не розтуляючи рота:
— Якщо зі мною щось станеться, прошу перевірити Сергія Коваленка. Він винен гроші Павлу Власенку. Він погрожує мені й моїй матері. Я боюся за Лізу.
Відео обірвалося.
— Чому вона не прийшла до мене? — Анна спитала це не в слідчої, а в повітря. — Чому не сказала?
Ірина подивилася на неї м’якше.
— Бо боялася. Бо такі люди змушують жертву думати, що їй ніхто не повірить. Бо сором іноді сильніший за біль. Це не ваша провина.
Анна похитала головою. Слова були правильні. Напевно, навіть добрі. Але провина жила всередині не словами. Вона сиділа під ребрами, як камінь.
Сергій після першого допиту додому не повернувся. Його затримали пізніше, коли він намагався виїхати міжміським автобусом. При ньому знайшли паспорт, гроші й Лізине свідоцтво про народження. Він кричав, що хотів “забрати доньку від несповна розуму бабки”, що дружина була істеричкою, що теща сама себе покалічила, аби “повісити на нього кримінал”.
Але що більше він говорив, то дужче плутався.
Він стверджував, що в день травми Анни взагалі не був удома після дев’ятої ранку. Потім сусід із другого поверху, мовчазний водій Андрій, приніс запис із камери біля своїх дверей. Він поставив її рік тому після крадіжки велосипеда. На записі було видно, як Сергій виходить із квартири Анни об 11:47, застібаючи куртку й озираючись.
— Я не думав, що знадобиться, — ніяково сказав Андрій. — Але раз така справа…
Тетяна принесла своє: зошит у клітинку, де вона, колишня вчителька, за звичкою записувала дивні події в будинку після того, як одного разу в них прорвало трубу, а керуюча компанія відмовлялася визнавати виклики. У зошиті були дати: “Сварка у Савчук, крики, плач Ольги”; “Сергій виніс чорний пакет”; “Ліза в мене до вечора, боїться йти додому”; “Анна з синцем на зап’ясті, каже — впала”.
— Я дурна, — сказала Тетяна, сидячи в коридорі відділку. — Треба було раніше.
— Ви не дурна, — відповіла Ірина. — Ви зараз допомагаєте.
Але найнесподіванішою виявилася Ліза.
За тиждень після того, що сталося, вона раптом підійшла до Анни, яка вже повернулася додому, і поклала на стіл маленький брелок-кота.
— Бабусю, не лайся…
