— З нею зараз розмовляє спеціалістка.
За дверима повисла тиша. Потім Сергій ударив кулаком.
— Яка ще спеціалістка? Ти зовсім, стара щуро?
Світлана мовчки дістала телефон і ввімкнула запис. Микола Мельник, який стояв у передпокої збоку, кивнув напарникові.
— Сергій Коваленко? — спитав він, відчинивши двері на ланцюжок. — Поліція. Пройдемо.
Сергій зробив крок назад. Його обличчя змінилося миттєво: злість зникла, натомість з’явилася розгублена усмішка.
— А що сталося? Я по доньку прийшов.
— Пройдемо, поговоримо.
— Я нікуди не піду без повістки. Ви хто такі взагалі? Лізо! Лізо, виходь! Це бабка тебе налаштувала?
Ліза затулила вуха руками.
Поліцейські вивели Сергія на сходовий майданчик. Він говорив голосно, щоб чули сусіди:
— Це все через квартиру! Розумієте? Стара хоче дитину собі залишити, щоб житлоплощу не ділити! Вона неадекватна! У неї напади!
Двері на поверсі почали прочинятися. Хтось виглянув, хтось одразу сховався. Тетяна стояла за дверима і вперше за багато років не боялася, що про неї скажуть “лізе не у своє діло”. Вона боялася тільки одного: що знову все закінчиться словами.
Уночі Анна лежала в лікарняній палаті біля вікна. Сусідка по ліжку тихо хропіла. У коридорі рипіла каталка. На тумбочці стояв пластиковий стакан із водою, поруч лежав її старий телефон — його знайшли вдома в кишені Сергієвої куртки й повернули.
Екран був подряпаний. Анна натиснула кнопку. Пропущені виклики: Ліза, Тетяна, невідомий номер. І одне старе непрослухане голосове — від Ольги.
Анна похолола.
Вона пам’ятала той нічний дзвінок. Пам’ятала, як уранці телефон показував пропущений, але повідомлення вона тоді не бачила. Може, не туди натиснула. Може, Сергій видалив, а воно лишилося в архіві. Старий телефон жив своїм незрозумілим життям: іноді зберігав те, що здавалося втраченим, іноді губив потрібне.
Анна довго дивилася на значок повідомлення. Палець не слухався. Потім вона натиснула.
Спочатку був шум. Наче Ольга йшла кімнатою, важко дихаючи. Потім її шепіт:
— Мамо… якщо почуєш… не дзвони мені. Просто приїдь уранці. Тільки не сама. Він знову… Він знайшов документи. Мамо, я записала… я сховала в тебе, у синій кофті, в підкладці. Не віддавай йому квартиру. Він хоче… Лізу… мамо, мені страшно…
Далі різкий звук, ніби телефон упав. Чоловічий голос, приглушений, але впізнаваний:
— Кому дзвониш?
Ольга сказала:
— Нікому.
Потім удар. Не гучний кіношний ляск, а глухий, важкий звук. Анна скрикнула й упустила телефон на ковдру.
Сусідка прокинулася.
— Що з вами?
Анна не відповіла. Вона сиділа, притискаючи руку до рота, і весь світ перед нею повільно, страшно перевертався.
Синя кофта.
Та сама, що вранці лежала на стільці. Та сама, яку вона закинула в пральну машину перед тим, як Сергій на неї накинувся.
Наступного дня Микола Мельник приїхав до лікарні сам. Він приніс блокнот, сів біля вікна й спокійно вислухав запис. Його обличчя майже не змінилося, тільки біля рота лягла жорстка складка.
— Телефон вилучимо офіційно, — сказав він. — Треба буде оформити протокол.
— Кофта, — прошепотіла Анна. — Вона в пральній машині. Я її не вмикала. Здається… не вмикала.
— Ми вчора оглядали ванну. Машину не чіпали, чекали експерта. Пакет знайшли. Кофта там?
— Так. Синя. Оля сказала — в підкладці.
Микола закрив блокнот.
— Я зараз подзвоню групі.
Анна схопила його за рукав.
— Він її вбив?
Микола не відповів одразу. Подивився на її руку — суху, тремтячу, що вчепилася в тканину форми.
— Поки що ми не можемо так казати. Але ми можемо перевірити обставини смерті вашої доньки заново.
— Заново…
