— Ви назвали її, коли вас оформлювали. У графі “контактна особа”.
Анна не пам’ятала.
Поки вони чекали, медсестра принесла солодкий чай у пластиковому стаканчику. Анна тримала його обома руками, але пити не могла. Стаканчик тихенько хрустів у її пальцях.
— У мене донька померла, — раптом сказала вона. — Оля. Хороша була. Тільки вперта. Усе казала: “Мамо, не лізь, я сама”. А я й не лізла. Думала, доросла. Думала, соромно в чужий шлюб втручатися.
Марина сіла навпроти.
— Він її бив?
Анна довго мовчала.
— Не знаю. Бачила синець один раз. Вона сказала — об шафу вдарилася. Потім улітку в окулярах ходила, ніби сонце заважало. А сонця тоді тиждень не було. Я питала. Вона злилася. Казала: “Не починай”. А потім… — Анна втупилася в чай. — Потім померла.
— Серце?
— Так у довідці написали. У неї серце з дитинства слабке було. Але перед смертю вона мені дзвонила. Уночі. Я не почула. Телефон на кухні заряджався. Вранці передзвонила — вже Сергій узяв. Сказав: “Пізно, мамашо”.
Марина нічого не сказала. Тільки стиснула пальці на колінах.
Коли приїхали двоє поліцейських і жінка із соціальної служби, Анна знову захотіла зникнути. Один поліцейський був молодий, із прищами на підборідді, явно не знаючи, куди дивитися. Другий — старший, із втомленим обличчям і спокійними рухами. Він представився Миколою Мельником.
— Анно Петрівно, — сказав він, — ми зараз зафіксуємо ваші слова. Ви маєте право відмовитися від пояснень, але я прошу вас хоча б вислухати порядок дій.
— Я не хочу, щоб Лізу забрали, — це було перше, що вона сказала.
Жінка із соціальної служби, Світлана, присіла поруч.
— Наше завдання — не забрати дитину в бабусі. Наше завдання — щоб дитина була в безпеці. Зараз дівчинка в сусідки?
Анна кивнула.
— Ми поїдемо туди. Батько не зможе просто прийти й забрати її, поки триває перевірка обставин. Але нам потрібні ваші свідчення.
— Він скаже, що я вижила з розуму.
Микола Мельник подивився на Марину.
— Висновок лікаря буде. Травми зафіксують. Крім того, ми оглянемо квартиру.
Анна раптом згадала пакет під ванною. Забруднену білизну. Рушник. Зламаний гачок на дверях, за який вона намагалася вхопитися.
Її занудило.
— Там… у ванній… пакет, — прошепотіла вона.
— Який пакет?
— Мій. Після… після нього.
Марина поклала руку їй на плече.
— Добре, що ви сказали.
Того вечора Анна додому не повернулася. Її відвезли до лікарні для додаткового обстеження. Тетяна залишилася з Лізою, потім до них прийшла Світлана й довго розмовляла з дівчинкою на кухні. Ліза спочатку мовчала, крутила в руках брелок-кота, потім раптом виклала все: як батько замикав її в кімнаті, як забирав телефон, як казав, що бабуся скоро “поїде в дурку”, як одного разу вночі мама плакала у ванній, а вранці на її шиї був шарф.
— Мама сказала, що це алергія, — шепотіла Ліза. — Але я бачила. Там були пальці.
Тетяна сиділа поруч, біла як стіна. Вона згадала ту осінь: Ольга тоді справді ходила в шарфі, навіть удома. І ще згадала, як Сергій виносив із квартири великий чорний пакет наступного дня після смерті дружини. Тоді вона подумала — речі після швидкої, сміття, що завгодно. А тепер цей спогад став гострим, як голка.
Сергій прийшов о шостій. Він, мабуть, іще не знав, що відбувається. Подзвонив у двері Тетяни голосно, вимогливо.
— Лізо! Відчиняй!
Дівчинка здригнулася так, що чашка вдарилася об блюдце.
Тетяна підійшла до дверей, не відчиняючи.
— Сергію, йдіть.
— Що значить ідіть? Там моя донька…
