Марина насупилася, не зрозумівши.
— Коли побачили. Ви крикнули. Я тоді злякалася, думала — все, ганьба. А потім зрозуміла: хоч хтось злякався не мене, а за мене.
Марина довго мовчала. Потім зняла окуляри й відвернулася до вікна.
— Анно Петрівно…
— Не треба, — м’яко сказала Анна. — Просто візьміть цукерки. Там із горіхами.
Обидві засміялися тихо, ніяково, з вологими очима.
Увечері Анна повернулася додому. Ліза сиділа на кухні над алгеброю, хмурилася так схоже на Ольгу, що в Анни защеміло серце.
— Бабусю, я нічого не розумію.
— Я теж, — чесно сказала Анна. — Зараз Тетяну покличемо.
— Вона знову скаже, що ікс — це не ворог народу.
— Скаже.
Ліза фиркнула.
Анна повісила пальто, пройшла до кімнати й зупинилася біля полиці з фотографією. На знімку Ольга все ще сміялася, молода, жива, не знаючи, скільки болю попереду. Анна торкнулася рамки.
— Ми живемо, доню, — прошепотіла вона. — Як можемо. Але живемо.
За вікном засвітилися вікна в сусідньому будинку. У під’їзді хтось ніс пакети, шарудів ключами, лаяв ліфт. На плиті закипав чайник. Ліза з кухні гукнула:
— Бабусю, ти цукор будеш?
Анна заплющила очі на секунду. У грудях не було легко — легко вже, мабуть, ніколи не буде. Але там, де раніше лежав камінь, з’явилося місце для дихання.
— Пів ложки, — відповіла вона.
І вперше за довгий час це прозвучало не як біль, а як пам’ять, яку можна тримати в руках і не різатися.
