Життя без прикрасЗа буйки вони виходили вісім днів поспіль. Спочатку Максим майже висів на батьковому плечі. Потім навчився рухатися поруч, не чіпляючись за нього. Потім став обганяти й повертав голову, перевіряючи, чи встигає Андрій.
Наприкінці поїздки син уже самостійно діставався до хвилеріза. Він вибирався на нагріті плити й сидів, опустивши ноги, поки батько дерся слідом, відпирхувався й хапався за металеву скобу.
Увечері вони залишалися на плитах і нарешті говорили не про завод. Максим розповів про сварку з другом: привід був дурний, але він не розумів, як першим почати миритися. Обговорили Олену та її нового чоловіка. Син оцінив його спокійно: той нормальний, тільки надто старається.
Монтажем Максим хотів займатися серйозно. Він уже виконував замовлення однокласників і отримував по 500 за кожен ролик.
— Покажеш мені, як це робиться? — попросив Андрій. — Я в монтажі нічого не тямлю.
— Навіщо тобі?
— Для заводу потрібен ролик. Хочу показати людям, що підприємство живе. Половина цеху в нас уже нова.
Максим усміхнувся:
— Монтаж ти не опануєш.
— Тоді почнемо хоча б із камери.
Син посадив його на плиту й пояснив, що таке витримка і чому за неправильних налаштувань сонячний кадр виходить білястим. Один і той самий кораблик на обрії Андрій зняв чотири рази, щоразу змінюючи параметри. Максим показав зображення поруч і спитав, чи бачить батько різницю.
— А з машини ти завжди знімаєш так, що в кадрі лишається саме небо, — зауважив Максим.
— Коли це я так знімав?
— Позаминулого року ти надіслав мені фотографію з риболовлі. На ній були твій палець і небо.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.