За місяць до повної роботи повернули бригаду Пархоменка. Ще за два місяці підприємство найняло дванадцять нових працівників. Із двох великих верстатів стягнули запилені чохли, обладнання відмили й запросили налагоджувальників.
Дах у дальньому кутку другого цеху нарешті не заварили нашвидкуруч, а повністю перекрили з гідроізоляцією. Корито, в яке раніше падала вода, прибрали.
У перший понеділок після вироку Лідія Степанівна принесла заяву про звільнення за власним бажанням. Андрій прочитав, розірвав аркуш і поклав перед нею інший документ.
— Що це?
— Наказ про призначення фінансовою директоркою.
Вона надягла окуляри, уважно прочитала текст і знову їх зняла.
— Андрію Миколайовичу, мені до пенсії сім місяців.
— А в підприємства попереду три роки контракту. Хто це все рахуватиме?
Лідія Степанівна довго нічого не відповідала. Потім склала наказ удвоє, сховала в кишеню кофти й вийшла. За пів години повернулася з двома сторінками, списаними дрібним почерком: це був перелік змін, які слід було негайно провести в бухгалтерії.
Максим приїхав на канікули одразу після іспитів. За минулий рік він виріс іще на пів голови, голос почав ламатися, а на голові з’явилася кепка, яку хлопець не знімав навіть за столом. Під час передачі сина Олена окремо зробила йому зауваження з цього приводу.
За вечерею Андрій розповів про великий тендер, сказав, що давно винен синові нормальний подарунок, і запропонував вибрати новий комп’ютер, камеру або щось інше в розумних межах.
Максим відклав виделку й близько десяти секунд обмірковував відповідь. За рік батько навчився його не квапити.
— Поїдемо до моря.
— У якому сенсі — до моря?
— У прямому. Ти і я. Без інших. Камера мені не потрібна.
Андрій уже збирався сказати про запуск лінії, зобов’язання за замовленням і неможливість залишити підприємство саме зараз. Але вчасно зрозумів: такі пояснення він вимовляє всі тринадцять років життя сина.
— На скільки днів?
— На десять. Якщо в тебе вийде.
Вони зняли квартиру за два квартали від берега. Вона була на четвертому поверсі будинку без ліфта. На сходовому майданчику пахло абрикосами, а з кухонного вікна відкривався шматочок моря завбільшки з долоню. Господиня — огрядна жінка в халаті із соняхами — показала вимикач бойлера й безапеляційно повідомила: мідії на ринку слід купувати до дев’ятої ранку, після дев’ятої брати їх не можна, і обговорювати тут нічого.
Тому вставали вони рано. На ринку Андрій заново опановував торг, а Максим знімав помідорні ряди, старі ваги з іржею й кішку, що заснула на ящику з персиками. Куплені помідори вони смажили з яйцями, просипали сіль і снідали просто зі сковороди.
Удень ходили на пляж. До обіду галька розжарювалася, і до води доводилося перебиратися короткими швидкими кроками. Уже першого дня Максим обпік сонцем плечі й ніс. Три наступні вечори Андрій обробляв йому спину аптечним спреєм, а син шипів і лаявся майже по-дорослому.
Плавав Максим невпевнено. Він тримався там, де вода сягала пояса, і не заходив глибше. Батько помітив це на другий день, але тоді промовчав. На третій запропонував доплисти до хвилеріза.
— Не піду. Там глибоко.
— Чотири метри. Ти ж не збираєшся тонути?
— Я не тону. Просто не люблю, коли не відчуваю дна.
— Тримайся за мене, — сказав Андрій. — Тільки не за шию, а за плече. Не смикайся: вода сама тебе тримає. Треба просто перестати з нею боротися…
