Слідчі дії тривали всю зиму. Антона Литвина затримали за тиждень після Віктора, і помічник конкурента виявився значно говіркішим. Він пояснив, як отримував файли, які суми передавалися за відомості, через які компанії йшли розрахунки і які вказівки давав Борис Середа.
Безпосередню провину самого власника «Стальвесту» підтвердити майже не вдалося: у всіх ключових місцях фігурували чужі підписи. Литвина притягнули як співучасника, після чого він погодився співпрацювати зі слідством.
Суд почався, коли сніг у дворі підприємства вже розтанув. Лідія Степанівна давала свідчення годину двадцять. Біля трибуни вона стояла в тій самій в’язаній кофті й тримала окуляри в руці. За двадцять два роки бухгалтерка звикла відповідати за кожен папір власним прізвищем. Тому говорила чітко, без «мабуть» і «я не пам’ятаю».
Адвокат Віктора спитав, чому вона два роки мовчала, якщо помічала підозрілі платежі. Лідія Степанівна подивилася на нього поверх окулярів.
— Бо мені було страшно. Мені шістдесят років, донька сама виховує дитину. Я думала: заговорю — і мене виведуть за прохідну з коробкою. Запишіть це до протоколу. Нехай люди знають, чому подібні речі можуть тривати по два роки.
Бондар виступав сорок хвилин. Він називав дати й дії, не вимовивши ані слова про мораль чи совість. Представник «Термопласту» підтвердив, що бічні двері замикає кодовий замок. Комбінацію змінюють раз на квартал, а служба безпеки веде список людей, які її отримали. Прізвища Савченка в цьому списку ніколи не було.
Максима до зали засідань не приводили. Його опитали окремо, в невеликому кабінеті, при Олені й шкільному педагогові. Розмова тривала близько двадцяти хвилин. Підліток пояснив, де перебував, якими пристроями знімав і чому увімкнув другу камеру. Один раз поправив слідчого, який переплутав бік, з якого до парковки під’їхав седан.
Пізніше Олена сказала Андрієві, що син жодного разу не запнувся. Вона сама не помітила, коли він став таким дорослим.
Обидва записи показали в судовому засіданні як речові докази. Екран установили так, щоб його бачив увесь зал. Віктор дивився відео з-за скла, поклавши долоні на коліна. Його обличчя зберігало той самий вираз, що й у день розмови в директорському кабінеті.
Вирок зачитували довго. У ньому перелічувалися комерційний підкуп, розголошення відомостей, що становлять комерційну таємницю, підроблення документів і замах на шахрайство в особливо великому розмірі. Віктор отримав реальний строк і обов’язок відшкодувати збитки.
Поруку за позикою «Правгаранта» на 40 мільйонів визнали недійсною, оскільки протокол схвалення великої угоди був підроблений. Банк не став сперечатися: результати експертизи не залишали простору для іншої версії. Частку в підприємстві Віктор передав у рахунок відшкодування. Уперше за вісім років завод повністю опинився у власності однієї людини.
Відомості про схему «Правгаранта» дійшли й до великого замовника «Стальвесту». Коли стало зрозуміло, яким чином компанія отримувала ціни, її трирічний контракт розірвали, а закупівлю оголосили знову. Про Середу говорили, що він продав свою частку, виїхав із міста й перебрався ближче до столиці. Андрій не знав, чи це правда, і більше не намагався перевіряти чутки.
Улітку підприємство виграло інший тендер — не той, який програло три роки тому, а більший. Сума становила 140 мільйонів, поставки були розраховані на три роки, аванс — 30 відсотків.
Заявку готували лише четверо: Андрій, Ольга Михайлівна, Марина Левченко й Лідія Степанівна. Фінальний розрахунок зберігався на одному комп’ютері, доступ до якого мали двоє людей. За розкриттям пропозицій Андрій спостерігав у прямому ефірі на телефоні. У цей момент він сидів у машині біля лікарні, куди привіз Миколу Степановича на планове обстеження.
Коли в прямому ефірі пролунала назва їхнього заводу, Андрій нічого не сказав. Він поклав телефон на передню панель і залишився сидіти, дивлячись на чоловіка у спортивних штанях, який курив біля лікарняного ґанку…
