Останнього вечора вони дісталися самого кінця хвилеріза. Сонце вже сховалося, поверхня моря здавалася рівною й темною. Від берега долинала музика з переносної колонки, між бетонними плитами тихо хлюпотіла вода.
Максим знімав захід сонця. Андрій сидів поруч, спершись ліктями на коліна, але дивився не на море. Він розглядав шкіру, що лущилася після опіку на плечах сина, примружене ліве око й висунутий від зосередження кінчик язика. Точно такий вираз з’являвся у Максима в п’ять років, коли він збирав корабель із конструктора.
Рік тому Андрій сказав цьому хлопцеві, що той забагато дивиться кіно. У той час на заводі взагалі ніхто не дивився навсібіч: ні директор, ні Бондар, ні Микола Степанович, ні двісті працівників цехів. Кожен бачив тільки власну ділянку перед собою. Тому три роки ніхто не міг зрозуміти, чому підприємство повільно скочується вниз, наче автомобіль, залишений на схилі без ручного гальма.
А тринадцятирічний підліток, якому веліли почекати біля машини, просто озирнувся й увімкнув камеру.
— Тату, — промовив Максим, не обертаючись. — Наступного року ще приїдемо?
Андрій не відповів одразу. Він витримав паузу рівно до того моменту, коли син повернувся й подивився на нього.
— Приїдемо. Тільки вже на два тижні.
— Чому?
— Бо десяти днів замало.
