Життя без прикрасВін бачив, як змінилася її постава: звички горбитися, що залишилася в пам’яті разом із відром, більше не було. На нарадах Олеся висловлювалася коротко й упевнено. З усіх звітів фінансовий директор першими приносив Вікторові її.
Олеся теж помічала його. Він, як і раніше, затримувався довше за решту. Якось рано пішов із корпоративу — не любив виголошувати тости. На річних зборах оголосив, що заступника в компанії поки не буде: довіряти він більше не поспішав.
Але Віктор залишався власником і генеральним директором, а вона — працівницею, яку він колись застав сплячою у своєму кріслі. Обоє розуміли, чого міг коштувати зайвий погляд чи розмова. Плітка враз перекреслила б для інших її три роки роботи, перескладені іспити, виправлені помилки: зрозуміло, мовляв, у який спосіб вона тут опинилася. Тому все обмежувалося привітанням та усмішкою.
У червні третього року Олеся отримала за диплом «відмінно». Її робота називалася «Методи виявлення ефективних операцій у будівельних організаціях». Довелося відповісти на дванадцять запитань комісії; після захисту голова попросив дозволу користуватися її роботою на лекціях.
Через два тижні зателефонували з «Опорного капіталу». Великий інвестиційний холдинг будував торговельні центри у трьох областях; хтось із комісії показав там її диплом. Тепер їй пропонували стати фінансовою аналітикинею головного офісу.
Три дні Олеся обмірковувала пропозицію, перш ніж погодитися. Заяву вона віддала фінансовому директору. Той із жалем підписав її та передав кадровикам, а звідти папір вирушив на візування до генерального. Віктор дізнався останнім.
У п’ятницю вранці Інна принесла чергову папку на підпис. Між преміюванням виконробів та орендою техніки опинилося знайоме прізвище. Через десять хвилин Віктор викликав Олесю.
Вона знову стояла біля його столу, як три роки тому. Тільки замість стаканчика чаю тримала планшет із робочими таблицями.
— Чому вирішила піти? — запитав він, уперше за три роки перейшовши на «ти».
— Хочу зрозуміти, на що здатна сама, без прізвища Бондар за спиною.
— Я нікому не казав, щоб тобі робили поблажки.
— Я знаю, — тихо відповіла Олеся. — Але інші ж не знають.
Віктор довго дивився на заяву, на рівний, чіткий підпис. Потім узяв ручку, підписав і повернув їй аркуш.
— Тоді доведи.
У діловому кварталі «Опорний капітал» займав шістнадцять поверхів скляної вежі. Олесю прийняли до відділу інвестиційного аналізу, де працювали вісім людей. Керувала ними Мельник — сухорлява, енергійна жінка. Першого дня вона одразу попередила:
— Де ви працювали раніше й з ким знайомі, мені неважливо. Три місяці випробувального терміну. Покажете результат — залишитеся.
Олеся випробування витримала. Уже на другому місяці їй доручили перевірити велику купівлю: холдинг збирався придбати в логістичної компанії мережу складських комплексів. Цифри мали бездоганний вигляд.
Два тижні вона вивчала звітність продавця. Два зовнішні консультанти не помітили того, що знайшла Олеся: третина орендарів була пов’язана з власником складів, а через пів року після купівлі терміни договорів оренди спливали. За порожні приміщення холдинг переплатив би майже чотириста мільйонів.
Купівлю зупинили. Мельник віднесла її доповідь президентові холдингу, і через тиждень Олеся отримала провідну посаду.
У коридорах на неї знову озиралися, але тепер інакше, ніж у колишньому бізнес-центрі. Тут не знали ні про миття підлог, ні про Бондаря. Знали Ткач з інвестиційного відділу — ту, що помічає пропущене іншими.
Минуло пів року після підписання заяви. У п’ятницю, на початку дев’ятої вечора, Олеся останньою з відділу спустилася з вежі. Минула турнікети, штовхнула скляні двері й зупинилася: біля входу стояв Віктор Бондар із двома паперовими стаканчиками кави.
— Ви навіщо тут?
— На тебе чекаю.
— Навіщо?
— Ти ж більше в мене не працюєш. — Він простягнув стаканчик. — Можу нарешті запросити тебе на побачення.
Олеся взяла каву й усміхнулася йому.
— Пів року знадобилося, щоб збагнути?
— До мене очевидні речі взагалі доходять повільно. Мій фінансовий відділ ти бачила.
Вона розсміялася так голосно, що охоронець, який сидів за скляними дверима, підвів голову.
— Без цукру, капучино? — запитала Олеся, скуштувавши каву.
— З корицею. Ти щоночі о другій годині таку купувала в автоматі на дев’ятому поверсі.
Сміх урвався. Олеся уважно подивилася на нього.
— Не забули?
— Із тих тижнів я пам’ятаю все. Навіть те, що охоче забув би.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.