Директор хотів викликати охорону до прибиральниці, яка заснула за його столом, але натомість замкнув двері й вислухав її

— Ми на побачення пішли чи на аудит? — сміявся він.

— Поєднувати ніхто не забороняв.

Про колишніх працівників він розповів без подробиць:

— Ковальчуку пів року тому дали реальний строк. Максим через суд повернув майже всі гроші, продав частку й поїхав до іншого міста. Більше я про нього нічого не знаю. І знати не хочу.

За першим вечором були інші. Вони вечеряли в невеликому грузинському ресторані, де господар упізнавав їх уже на порозі. Щосуботи Віктор возив Олесю на об’єкти, вчив відрізняти добрий бетон від поганого. Щонеділі вони разом заходили до пекарні Галини Федорівни: купувати в неї хліб Олеся так і не перестала.

Сперечалися про книжки, про цифри, про те, хто впертіший. З «Опорного капіталу» Олеся не пішла й через рік очолила відділ. Віктор жодного разу не телефонував її керівництву. Про роботу знав лише те, що вона сама йому розповідала, більшого не випитував.

Через два роки, пізнього вечора в четвер, він забрав її після роботи.

— Мені треба в офіс заїхати, один папір узяти. Піднімешся? На п’ять хвилин.

Олеся піднялася з ним. Дев’ятий поверх зустрів темрявою та порожнечею, як тієї ночі. У коридорі замінили килимове покриття, колишній «Фундамент» перетворився на кімнату відпочинку. Віктор відчинив кабінет і засвітив лампу на столі.

Побачивши його крісло, Олеся засміялася.

— Ні вже, спати в ньому більше не збираюся.

— Доведеться.

— Це ще чому?

Віктор висунув верхню шухляду столу, дістав маленьку темну коробочку. Повернувшись до Олесі, став на одне коліно.

— Тому що одного ранку саме тут я знайшов жінку, яка спершу перевернула мою компанію, а слідом — усе моє життя.

Він підняв кришечку. Олеся довго дивилася на каблучку.

— Бондарю, як на людину, що збиралася викликати охорону, надто гарно говориш.

Віктор відповів, що виправився.

— Ткач, — промовив він тим самим голосом, яким колись звертався до людей на нарадах.

Олеся не витримала, розсміялася й простягнула руку.

— Гаразд. Згодна.

Віктор надів Олесі каблучку. Вона була якраз упору. Згодом з’ясувалося: розмір Віктор дізнався в Галини Федорівни. Та пів року берегла таємницю й страшенно цим пишалася.

Олеся озирнулася на стіл: звичні стоси договорів, розкриті теки.

— Після весілля тільки папери ховай надійніше.

— Навіщо?

Обійнявши його, вона прошепотіла: