Життя без прикрасПеред виходом Лариса обернулася з передпокою.
— Вітю…
Я подивився на жінку, з якою минула більша частина мого дорослого життя. Спробував відшукати в собі бодай залишок колишнього почуття. Нічого не знайшов.
— Ти ще пошкодуєш, — сказала вона.
— Мені вже є про що шкодувати.
Лариса на секунду замовкла.
— Про що ж?
— Про те, що надто пізно все зрозумів.
Її вивели першою, потім повели Гончара. За якийсь час за ними зачинилися вхідні двері. Я вже відчував, що для мене все скінчилося, хоча будинок іще не спорожнів: працівники далі переглядали папери, розпитували нас, записували необхідне. З коридору долинала розмова Леоніда з ними.
Я підійшов до вікна. Ларису саджали в одну з машин, що стояли біля будинку, Павла — в іншу. Проводжаючи їх поглядом, я не відчував тріумфу. Втома була така, що на решту почуттів не залишалося сил. Одним затриманням не повернеш десять років: молодість Максима, час, який я міг провести поруч із ним. Андрій помер, так і не дізнавшись, що зробили з грошима, залишеними племінникові.
Останні машини зникли, і я повернувся до сина. Він сидів у вітальні з опущеною головою. Я вмостився поруч; кілька хвилин ми мовчали. Потім Максим перевів погляд у куток, на свій візок, і довго не відводив очей.
Мені тепер хотілося бачити його старим, іржавим. Але перед нами стояв звичайний міцний візок. Колись ми дорого заплатили за нього, потім справно обслуговували: були певні, що без нього синові не обійтися. Усі ці роки я бачив Максима саме в ньому.
— Тату, прибери його звідси.
Я встав, підійшов і взявся за ручки. Збирався відвезти візок у гараж, але затримався. Скільки всього виявилося пов’язаним із ним. Сам він ні в чому не був винний: для людини, якій потрібна така допомога, це засіб пересування. Брехнею його зробили в нашому домі.
Лариса щодня підкочувала його до ліжка Максима, хоча він уже починав рухати ногами. Для Гончара він слугував підтвердженням того, що нічого не змінюється. А я приходив із роботи, дивився на сина, який сидів у ньому, і переконував себе, що роблю для нього все, що можу.
У гаражі я поставив його біля стіни, постояв кілька секунд і зачинив двері. Ламати його зі злості не став — від цього нічого не повернулося б. Уранці візок забрали на зберігання разом з іншими речами, які могли знадобитися під час перевірки лікування Максима.
Майже кожен із наступних днів був зайнятий опитуваннями, обстеженнями, експертизами. Доводилося займатися банківськими паперами, повертатися до старих матеріалів аварії. На тишу залишалося мало часу.
Офіційний допит механіка підтвердив уже відоме нам: перед від’їздом Максима на навчання Лариса заплатила йому за приховане втручання в гальма. Він казав, що не розраховував на тяжку аварію. Але втрутився свідомо, розуміючи, що від справності цієї системи залежить життя людини.
Надійшли й результати дослідження препаратів. Незалежні фахівці підтвердили: частина речовин сильно пригнічувала активність нервової системи й розслабляла м’язи. Тривале застосування без належного контролю могло помітно погіршувати рухи, стан м’язів, заважати людині ясно мислити.
Історію лікування сина перевіряли за всі десять років. Що більше документів піднімали, то більше знаходили розбіжностей. Скарг, які Максим справді висловлював, у записах не було; повернення чутливості й рухів теж не відображалося. Деякі призначення не відповідали тому, що йому давали вдома. Звідки взялася частина відомостей у цих паперах, ніхто не міг виразно пояснити.
Водночас фахівці розбиралися з грошима за повною схемою переказів, складеною Олегом. Кошти йшли на фірми Гончара, витрати видавали за лікування, а далі гроші перетворювалися на майно й дорогі покупки. Мої активи встигли захистити до того, як Лариса могла вдатися до нових дій. Неправдиві висновки про мій психічний стан тепер зберігалися в матеріалах перевірки, а не в неї в кабінеті.
Для Максима тим часом почалося інше лікування — із самого початку, наче майже й не було тих десяти років медичного нагляду. Лікарі оцінили стан м’язів і нервової системи, підібрали програму спостереження й узялися до обережної реабілітації. Обнадійливого прогнозу нам не дали.
Нас одразу попередили: навіть якщо ліки суттєво погіршували стан сина, наслідки десятирічної малорухомості залишаються. Відновлюватися доведеться довго; можливо, повністю відновитися не вдасться ніколи.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.