Дружина залишила Віктора із сином, якого він десять років вважав паралізованим, але син зажадав негайно піти з дому

Спадщина Андрія майже вичерпалася, і слідом за цим Лариса взялася за мої рахунки. Вважати таку послідовність випадковою я більше не міг. Відкрив документи на власне майно. Після продажу бізнесу в мене залишалися особисті вкладення, невеликий комерційний об’єкт, будинок та інші активи, придбані в різні роки. Казковим багатством це не було, але разом вони могли забезпечити мені спокійну старість, а Максимові — нормальне майбутнє.

Для більшості великих угод була потрібна моя особиста участь. Поки я зберігав дієздатність і сам керував своїми справами, дружина не могла розпоряджатися всім на власний розсуд. Отже, їй потрібно було представити сімдесятирічного чоловіка людиною, яка втратила здатність ухвалювати рішення, підкріпити це лікарськими висновками, домагатися обмеження дієздатності через суд. Водночас можна було намагатися влаштувати госпіталізацію під виглядом необхідного обстеження. Це не робилося швидко й навряд чи було так просто, як вона, можливо, описувала телефоном. Але напрямок я вже бачив: після грошей Максима наступним джерелом мали стати мої.

Ранкове сповіщення банку означало, що справа не обмежувалася розмовами про майбутнє. Доступ уже перекривали. Я машинально потягнувся до телефона.

Поліція.

Хотілося негайно їхати туди, показувати перекази, розповідати про сина, ліки, Гончара й задуми дружини. Але я зупинився, перебираючи те, що справді міг пред’явити.

У мене були слова Максима й сліди уколів. Були операції, зовні схожі на оплату медичних послуг, фірми лікаря та його давня дисциплінарна справа. Усе це давало серйозні підстави для підозр, але ще не доводило, що сина навмисно утримували в безпорадному стані. Я спробував поглянути на себе збоку: літній чоловік серед глибокої ночі приходить до поліції з розповіддю про десятирічну змову дружини й лікаря. Стверджує, що вони препаратами заважали синові відновлюватися, виводили спадкові кошти, а тепер хочуть оголосити самого оповідача психічно хворим і забрати його майно.

Якщо Лариса вже підготувала папери про мою сплутаність свідомості, такий візит міг стати для неї подарунком. Я сам зіграв би роль, яку вона мені відвела. Помилятися було не можна. Потрібні були таблетки й ампули, які отримував Максим, — самі препарати, а не наші здогади про їхню побічну дію. Потрібні були призначення, висновки та інші медичні записи за останні роки. Папери проти мене, якщо дружина справді їх збирала, теж могли зберігатися вдома.

Поглянувши на годинник, я прикинув, скільки ще є часу. За розповіддю Лариси, до її повернення залишалося кілька днів. Імовірно, вона й далі вважала, що ми вдома, Максим безпорадний, а пристосована для його перевезення машина не працює. Про від’їзд вона, найімовірніше, ще не знала. Довго розраховувати на це я однаково не міг.

Із готельного блокнота я вийняв аркуш і написав: «Максиме, мені потрібно ненадовго відлучитися. Нікому не відчиняй дверей, на незнайомі дзвінки не відповідай і з номера не виходь». Поруч поклав запасний телефон, куплений дорогою: він давав змогу зв’язуватися без звичних сімейних номерів. До записки додав номер, за яким син міг додзвонитися мені, потім кілька разів перечитав написане.

Біля ліжка я затримався. Після кількох годин без звичних ліків і тяжкого навантаження Максим нарешті спав спокійно, і будити його не хотілося. Я поправив ковдру на ногах. На секунду захотілося залишитися біля нього до ранку, але тоді ми так нічого й не знайшли б.

— Тепер захищати тебе буду я, — тихо сказав я синові, що спав.

Ноутбук закрив, поклав у сумку й вийшов. Надворі була глибока ніч. Я сів у старий автомобіль і попрямував до будинку, намагаючись за кермом тримати в голові лише те, по що їхав: ліки, медичні записи, підтвердження переказів, документи про мій нібито порушений психічний стан. До решти можна було повернутися потім.

Наближення до селища посилювало дивне відчуття. У будинку, куди я прямував, минуло багато років подружнього життя й виріс Максим. Під час будівництва я вибирав частину матеріалів, перевіряв проєкт, сперечався з робітниками, стежив за інженерними системами. А зараз збирався проникнути туди серед ночі, немов у чуже житло. Машину залишив осторонь, так, щоб її не було видно від воріт, а решту шляху пройшов пішки.