— Я хотів спитати, — нарешті вимовив він.
— Питай.
Богдан зробив крок ближче й випалив так швидко, що вона не відразу зрозуміла:
— Можна я вас поцілую?
Відповісти вона не встигла. Богдан нахилився й торкнувся її губ. Їй слід було відштовхнути його одразу, різко, без пояснень. Але в першу секунду ніби зникли і вік, і посада, і сім’я, і розум. Оксана не відсторонилася, а потім на мить і сама подалася назустріч.
Усвідомлення вдарило майже відразу. Вона відштовхнула Богдана й зажадала, щоб він пішов. Коли двері зачинилися, вона ще довго сиділа за столом, дивлячись на папери, у яких не могла розібрати жодного рядка. У голові стукало одне: як вона могла це допустити?
За тиждень усе повторилося. Богдан прийшов після занять, коли корпус майже спорожнів. Оксана сказала, що йому треба піти, почала пояснювати, чому це неправильно і чому між ними нічого не може бути. Але він урвав її, наблизився надто впевнено, обійняв надто наполегливо, і її опір знову розсипався.
Так тривало до самої сесії. Кожна таємна зустріч залишала по собі сором, страх і болісну залежність. Оксана розуміла, що руйнує своє життя, але знову й знову відкладала кінець: ще раз, потім усе припиниться, потім вона збереться, потім стане колишньою…
