— Колишній наречений, — поправила Марина. — Не дзвонить. І я теж. Його причетність до гальм перевіряли. Поки що нічого, що вказувало б на нього. Найімовірніше, він просто зраджував і користувався ситуацією, не знаючи, що відбувається навколо.
Вона почула власні слова й майже всміхнулася.
— Дивне формулювання. Зраджував, але не вбивав.
— Це не виправдання, — сказав Тарас. — Просто різні категорії.
Марина подивилася на нього.
Він умів говорити саме так: без пом’якшення, але й без жорстокості. Просто точно.
— Ви думали про мене? — запитала вона несподівано.
Запитання вийшло прямим. Вона не планувала вимовляти його саме так, але повертати слова назад було б нечесно.
Тарас не відповів відразу. Спершу подивився в кружку, потім підняв очі.
— Думав.
— І що думали?
— Що ви впораєтеся.
Він зробив паузу.
— І що хотів би знати, як ви.
Марина кивнула.
Цього виявилося достатньо. Не тому, що їй хотілося малого. А тому, що в його «думав» було більше правди, ніж у довгих поясненнях багатьох інших людей.
— Я приїхала без плану, — зізналася вона. — Зазвичай я завжди розумію, навіщо кудись їду. А сьогодні просто зрозуміла, що маю приїхати. І приїхала.
— Для деяких рішень це найкращий спосіб.
— Для архітектора — сумнівний.
— Для людини — нормальний.
Вони пили чай мовчки.
За вікном стояв червневий ліс — щільний, темно-зелений, повний світла, яке пробивалося крізь листя косими смугами. На землі лежав рухливий візерунок тіней, який буває тільки там, де немає міського шуму й скла.
Марина дивилася на це місце й думала, як сильно воно відрізняється від усього, до чого вона звикла.
Її квартира — дорога, правильно облаштована, з видом на річку.
Будинок Романа — великий, красивий, вивірений до кожної деталі.
Ресторани, поїздки, зустрічі, правильні келихи, правильні столики біля вікна.
Останні три роки її життя було продуманим і гладким. А тут — дерев’яний стіл, важка кружка, книжки без ладу й запах смоли.
І саме тут вона чомусь дихала вільно.
— Тарасе, — сказала вона.
— Так?
— Ви не спитали, навіщо я приїхала.
— Скажете, коли будете готові.
— Я готова.
Вона поставила кружку на стіл і подивилася на нього прямо.
— Я місяць думала про той день. Про дорогу, про вашу машину, про огорожу. Про те, як поруч із вами мені не треба було вдавати. Це не було схоже на романтику, яку показують і називають красивими словами. Це було інше. Справжнє. Ви були справжнім. І я хотіла зрозуміти, чи було це тільки з мого боку.
Тарас слухав, не перебиваючи. Потім мовчав. Але Марина вже знала: він не тягне паузу, не грає, не шукає ефектної фрази. Він просто не говорить, доки не впевнений.
— Не тільки з вашого, — сказав він нарешті.
Марина повільно видихнула.
— Тоді я хотіла б приїжджати сюди ще. Якщо ви не проти. Не переїжджати. Не будувати планів. Просто приїжджати. Поки ми обоє не зрозуміємо, що це таке.
Тарас дивився на неї довго й серйозно. Іншій людині ця серйозність могла б здатися холодністю. Марина вже вміла бачити інакше.
— Не проти, — сказав він.
Вона кивнула й знову взяла кружку. Чай був міцний, трохи гіркуватий. Саме такий, яким йому й належало бути в лісництві, а не в залі з дорогим посудом.
— Розкажіть про північне болото, — сказала вона. — Ви казали, навесні там птахи токують.
В обличчі Тараса щось ледь помітно потеплішало.
— Уже не токують. Це закінчується в травні. Але там зараз інше є. Дикі орхідеї цвітуть, якщо знати, де шукати.
— Ви знаєте?
— Знаю.
— Тоді покажете?
— Це запитання?
