— Пропозиція.
— Покажу.
Вони вийшли з лісництва ближче до пів на одинадцяту. Тарас ішов попереду ледь помітною стежкою, упевнено, без вагань на розвилках. Марина йшла за ним і слухала ліс.
Птахи. Шурхіт листя. Десь далеко дятел. Під ногами м’яко пружинили хвоя й стара трава.
Орхідеї росли біля краю вологої низини. Невеликі, блідо-лілові, майже непомітні у високій зелені. Їх справді треба було вміти побачити.
Тарас зупинився й указав поглядом.
— Ось.
Марина присіла навпочіпки. Квітка була влаштована тонко й точно, як гарне креслення, у якому немає жодної зайвої лінії.
— Красиво, — сказала вона тихо.
— Їх мало хто бачить. Треба знати дорогу.
Марина випросталася й подивилася на нього.
Сонце вже піднялося високо. У лісі стало тепло — сухо, пряно, по-червневому. Тарас стояв поруч і дивився не на квіти, а на неї.
Вона це бачила.
— Я приїду наступної суботи, — сказала Марина.
— Я буду тут.
Просто. Без зайвих слів.
Назад до лісництва вони йшли вже поруч. Іноді їхні плечі випадково торкалися, і ніхто не відсувався.
Марина поїхала о першій дня. Тарас стояв біля ґанку й дивився, як її машина виїжджає на путівець. Вона бачила його в дзеркалі заднього виду — спокійного, рівного, з руками в кишенях, поки поворот не сховав будинок.
Вона повернулася наступної суботи.
Потім ще за тиждень.
Потім знову.
Восени вона перевезла в лісництво частину книжок — не тих, що колись купувалися для інтер’єру, а тих, які любила по-справжньому. Вони стали на дерев’яній полиці поруч із книжками Тараса, без ідеального порядку, але саме так, як і мають стояти живі книжки.
Пізньої осені вона вперше залишилася на ніч.
Не у великому будинку з вензелями на білизні й холодною красою кожної деталі. У зрубному будинку, де пахло деревом, смолою й гарячою піччю, а за вікном стояв темний ліс.
Роман одружився за вісім місяців. Марина дізналася про це випадково із загальної стрічки й зрозуміла, що їй байдуже. Зовсім. Не награно, не з гордості — по-справжньому.
Це була добра ознака.
Олеся зникла з її життя так, як зникають речі, які виносиш із квартири під час переїзду. Спершу дивує порожнє місце. Потім перестаєш помічати.
Справу про пошкодження гальмівної системи завершили восени. Майстер дав свідчення. Павло Коваленко отримав обвинувальний висновок. Марина була присутня на одному засіданні — спокійно, без злості, просто як сторона у справі.
І все.
Якось узимку вони сиділи за тим самим дерев’яним столом. За вікном падав сніг. Піч гріла рівно й надійно. Тарас, обіймаючи її за плечі, запитав:
— Ти не шкодуєш?
Марина повернула голову.
— Про що саме?
— Про те, як усе вийшло.
Вона подивилася на стіл, на важкі кружки, на книжки впереміш на полиці, на сніг за вікном, на людину поруч — людину, яка говорила правду й чекала від неї того самого.
— Ні, — сказала вона. — Ні про що.
І поцілувала його.
Це була правда.
Та сама, якої вона не знайшла тоді, травневого ранку, стоячи перед дзеркалом у своїй ідеально зібраній квартирі. Вона знайшла її пізніше — на порожній трасі, у старому позашляховику, біля огорожі з вузьким просвітом, за дерев’яним столом із гарячою кружкою в руках.
Життя не будується за списком.
Марина Савченко тепер знала це точно.
І вперше за довгий час ця думка не лякала її. Навпаки, давала те рідкісне відчуття, яке приходить, коли людина нарешті опиняється там, де їй більше не треба доводити право бути собою.
Спокій.
