Слідча, молода жінка з уважними сірими очима, викликала Марину двічі: наприкінці травня й на початку червня. Павла Коваленка теж викликали на допит. Майстра з вусами, який писав у квитанції «все в нормі», встановили й опитали.
Подробиць Марині не повідомляли. Так влаштоване слідство. Але на останній зустрічі слідча сказала коротко:
— Справа рухається. Ви правильно зробили, що звернулися відразу.
Олеся не дзвонила й не писала. Виконала прохання або зрозуміла, що слова закінчилися.
Марина думала про неї іноді. Уже не зі злістю. Радше з почуттям, для якого важко дібрати точне слово. Щось між гіркотою й подивом.
Вісім років не можна викреслити одним рухом. Вони залишаються, просто змінюють колір. Перестають бути теплими й стають нейтральними — як стара фотографія, яку не викидаєш, але більше не ставиш на видне місце.
Перші два тижні Марина жила за розкладом майже жорстко. Підйом о шостій. Пробіжка вздовж річки. Сніданок. Робота. Увечері — знову робота, книжка або довга прогулянка.
Вона не ходила до ресторанів, де їх знали з Романом як пару. Не з’являлася на спільних зустрічах. Будувала новий ритм — методично, як фундамент. Спершу результату не видно, але без нього немає на що спертися.
На третьому тижні стало легше.
Не радісно. Саме легше. Як після хвороби, коли слабкість ще є, але жару вже немає.
Наприкінці травня вона зателефонувала матері. Вони розмовляли нечасто: у матері було своє щільне, самостійне життя в іншому місті. Марина не стала розповідати докладно. Сказала лише:
— Весілля не буде. Я в порядку. Не хвилюйся.
Мати помовчала, потім відповіла:
— Я завжди думала, що він надто вже гладенький.
Марина засміялася. Уперше за кілька тижнів — по-справжньому. І це виявилося несподівано приємно.
Чи думала вона про Тараса?
Так.
Не постійно, але думала.
Це було дивно, бо думати, здавалося б, було майже ні про що. Вона знала про нього мало. Лісництво номер сім. П’ять кілометрів північною дорогою від селища. Чотири роки в цих місцях. До того — північний ліс. Старий темно-зелений позашляховик. Сокира, встромлена в колоду. Голос, який вимовляє лише необхідне.
Вона думала про те, як він сказав: «Стійте».
У цьому не було ні запрошення, ні залицяння, ні спроби втримати. Просто дозвіл бути поруч. Не пояснювати. Не тримати обличчя.
Вона не знала його прізвища. Не знала номера телефону. Не знала, чи пам’ятає він її взагалі. За чотири роки він, мабуть, зупинявся не раз. Допомагав багатьом.
Першої суботи червня Марина прокинулася о шостій, пробігла свої кілометри, повернулася, стала під душ і раптом зрозуміла, що рішення вже прийняте.
Не цієї хвилини. Воно зріло давно. Просто зараз оформилося.
Вона поїде туди.
Не до Романа. У той будинок вона не повернеться ніколи. Просто в ті місця. І якщо Тарас буде в лісництві, вона зайде. А якщо ні — значить, просто прогуляється лісом.
Травневий ліс став червневим. Це теж було добре.
Машину вона забрала із сервісу два тижні тому. Гальмівну систему відновили й перевірили двічі. Їхати було близько півтори години. Уранці в суботу траса майже порожня.
Марина взяла невелику сумку — без списку, просто найнеобхідніше: воду, телефон, зарядку, легку куртку. Замкнула квартиру, спустилася в паркінг і виїхала на початку восьмої.
Дорога знову пішла через ліс. Берези й ялини стояли по обидва боки щільним зеленим коридором. Марина тримала швидкість близько вісімдесяти. Не зі страху, а тому що не поспішала.
Радіо вона не вмикала. Їхала в тиші, і ця тиша була доброю.
На тій ділянці, де місяць тому заглухла її машина, вона пригальмувала. Не зупинилася, просто сповільнилася й подивилася на узбіччя.
Звичайне узбіччя. Гравій. Висока трава. Берези.
Жодних слідів.
Життя рідко залишає позначки на дорозі. Тільки в людях.
Марина поїхала далі.
У селище вона в’їхала близько пів на десяту. Проїхала повз знайомі ворота з інтеркомом, не зупиняючись і майже не дивлячись. Потім звернула на північну дорогу.
Путівець був вузький, з коліями від важких машин. По обидва боки стояв густий ліс, що пах смолою, вологою землею й старою хвоєю.
На четвертому кілометрі вона побачила дерев’яний вказівник: «Лісництво № 7». Стрілка праворуч.
Марина звернула.
Відкрилася невелика галявина. Зрубний будинок із ґанком. Навіс із дровітнею. Акуратно складені дрова. Біля ґанку стояв темно-зелений позашляховик.
Вона зупинила машину, вийшла й кілька секунд стояла, прислухаючись.
Ліс. Птахи. Десь далеко стукав дятел.
Марина підійшла до ґанку й постукала.
Зсередини почулися кроки — важкі, спокійні. Двері відчинилися.
Тарас дивився на неї.
Без явного здивування. Або майже без здивування. Так дивиться людина, яка щось передчувала, але не дозволяла собі розраховувати.
— Марино, — сказав він.
— Добрий день.
І вона раптом зрозуміла, що не приготувала жодної фрази. Жодного пояснення. Жодного вступу. Просто приїхала.
Він подивився на неї ще секунду, потім мовчки відступив, відчиняючи двері ширше.
— Заходьте. Чаю будете?
Марина переступила поріг.
— Буду.
Усередині все було просто. Не бідно — саме просто. Одна велика кімната правила і за кухню, і за вітальню. Дерев’яний стіл, чотири стільці, широкий диван із темним пледом, книжкова полиця вздовж стіни. Книжки стояли не для краси, а як доведеться, щільно, живо, із закладками й потертілими корінцями. Біля вікна — робочий стіл із мапами й паперами. У кутку піч, холодна в червневу погоду.
Пахло деревом, хвоєю й тією смолистою теплотою, яку Марина запам’ятала ще з його машини.
Тарас поставив чайник, дістав дві кружки. Рухався звично, без метушні.
Марина зняла куртку, повісила на гачок і сіла за стіл.
— Як ви? — запитав він, не обертаючись.
— Краще, ніж місяць тому.
— Це добре.
— Машину полагодили. Гальма в порядку. Перевірили двічі.
— Правильно.
Чайник закипів. Тарас розлив чай, поставив кружку перед нею й сів навпроти.
Марина обхопила кружку долонями. Вона була теплою й важкою.
— Справу відкрили, — сказала вона. — Майстра допитували. Батька Олесі теж. Поки що він нічого не визнав, наскільки я знаю. Але висновок механіка переконливий. Слідча каже, що підстави є.
Тарас кивнув. Дивився спокійно, без того настороженого співчуття, з яким люди часто слухають чужі неприємності, не знаючи, чи вже треба втішати, чи ще питати.
— Наречений?
