— Абсолютно.
Вона почула, як він видихнув. Уже не розгублено, а зло.
— Тобто ти отак? Три роки разом — і отак, телефоном?
— Три роки, — повторила Марина. — За які ти знайшов час для моєї найближчої подруги. Напередодні весілля. У своїй спальні.
Вона не підвищила голосу.
— Це не я вибрала такий формат розмови, Романе. Ти вибрав. Учора ввечері.
Мовчання стало іншим. Щільним, неприємним.
— Ти пошкодуєш про це рішення, — сказав він тихо.
Марина затримала подих на секунду. Це могло бути погрозою. А могло бути звичайною фразою людини, яка втрачає контроль.
Вона відзначила це. Спокійно, як відзначають деталь, яка може знадобитися.
— Можливо, — сказала вона. — Але не про те, про що ти думаєш. До побачення, Романе.
Вона натиснула відбій і поклала телефон на стіл.
Чай устиг охолонути. Марина зробила ковток і подивилася у вікно. Місто жило своїм життям: машини, голоси внизу, голуб на протилежному підвіконні.
Другий дзвінок надійшов за сорок хвилин.
Олеся.
Марина дивилася на екран, поки телефон вібрував. Один гудок. Другий. Третій. На четвертому вона відповіла.
— Мариш…
Голос Олесі був іншим. Не тим гучним, легким голосом, який Марина знала вісім років. Тихим, напруженим.
— Роман мені подзвонив.
— Я так і думала.
— Мариш, послухай…
— Олесю, — сказала Марина.
І в її голосі було щось таке, що Олеся відразу замовкла.
— Я скажу кілька речей. Ти вислухаєш. Добре?
Тиша.
— Добре, — прошепотіла Олеся.
— Перше. Я бачила фотографії. Усі вісімнадцять. Ти розумієш, про що я. Я не збираюся робити вигляд, що нічого не було, і не збираюся слухати пояснення. Не тому, що боюся їх почути. Тому що вони нічого не змінять.
— Мариш, я розумію, який це має вигляд…
— Олесю. Я не закінчила.
Знову тиша.
Марина зробила коротку паузу.
— Друге. Тиждень тому ти порадила мені майстерню свого батька. Після цього в моїй машині була надрізана гальмівна трубка. Не перебита. Саме надрізана — акуратно, приблизно на дві третини, щоб рідина витікала поступово. На трасі, при гальмуванні на швидкості…
Вона не закінчила.
— Сьогодні вранці я подала заяву до поліції. Мій механік оформлює висновок письмово.
На тому кінці було так тихо, що Марина чула дихання Олесі — часте, нерівне.
— Я… Мариш, я не знала про машину. Клянуся, я не знала. Тато… я не розумію, що він зробив. Я його не просила.
— Можливо. Із цим розбереться слідство. Це більше не моя робота.
— Зачекай, будь ласка, не клади слухавку. Я знаю, що зробила з Романом. Це жахливо. Це зрада. Я розумію. Але про машину — ні. Справді ні. Я б ніколи…
— Олесю.
Марина сказала це м’яко, але остаточно.
— Я вірю, що ти не хотіла мене вбити. Але я більше не вірю в багато що інше. І поєднати ці два факти так, щоб із них вийшло щось, що можна виправити, я не вмію.
Олеся заплакала. Не голосно. Тільки дихання зламалося, стало здавленим.
— Пробач мені, — ледь чутно сказала вона.
— Я чую тебе. Але це нічого не змінює. Не дзвони мені більше й не пиши. Мені не потрібен час, щоб усе обдумати. Мені потрібно, щоб тебе більше не було в моєму житті. Це рішення я не перегляну.
— Мариш…
— Прощавай, Олесю.
Вона натиснула відбій.
Потім довго сиділа за кухонним столом. Може, годину. Може, більше. Пила холодний чай і дивилася у вікно.
Думала не про Романа. Не про Олесю.
Думала про вісім років, які тепер виглядали інакше, ніж учора. Це не означало, що їх не було. Вони були. Просто частина цих років виявилася не тим, чим здавалася.
Боляче — так.
Але не катастрофа.
Марина прибрала чашку в мийку, відкрила ноутбук і почала працювати. Був проєкт, який чекав на її правки ще з вівторка. Робота пішла несподівано добре. Руки робили звичні рухи, голова займалася кресленнями, лініями, навантаженнями. Це було правильно.
Увечері вона вийшла на прогулянку. Довго йшла вздовж річки без мети. Вода блищала в західному світлі. Марина думала про ліс, про старий темно-зелений позашляховик, про рівний звук сокири, про людину, яка сказала їй: «Стійте», — і цього виявилося достатньо.
Травень закінчився тихо.
Марина працювала. Це було найпростішим і найчеснішим, що вона могла робити в ті дні: приходити в бюро, сідати за стіл, відкривати проєкти й виконувати їх добре. Робота не вимагала від неї нічого зайвого. Тільки уваги й точності.
Вона давала і те й інше з повною віддачею.
Колеги помітили, що весілля не відбулося. У невеликому колективі такі речі неможливо приховати. Але ніхто не ставив прямих запитань. Ірина, яка сиділа за сусіднім столом, якось просто поставила поруч із її ноутбуком чашку кави й сказала:
— Якщо що, я поруч.
Марина кивнула.
Цього було достатньо.
Роман дзвонив ще двічі в перший тиждень. Обидва рази вона не відповіла. Потім дзвінки припинилися. Через адвоката він надіслав короткого сухого листа: майнових претензій не має. Марина переслала лист своєму адвокатові й більше до нього не поверталася.
З поліцією все було довше й складніше. Механік її сервісу підготував письмовий висновок: гальмівна трубка пошкоджена ріжучим інструментом, характер пошкодження виключає природне зношення й виробничий дефект.
Це стало підставою для справи…
