Потім кроки рушили далі, до спальні Романа. Клацнув вимикач. Настала тиша.
Марина лежала, не ворушачись.
Вона не знала, що він думає. Не знала, що знає. Можливо, нічого. Можливо, все. Можливо, зупинився біля дверей лише тому, що хотів побажати на добраніч і передумав, вирішивши, що вона спить.
А може, ні.
Вона не стала добудовувати цю версію.
Близько півночі сон усе-таки прийшов.
О пів на шосту Марина прокинулася сама, без будильника. За вікном уже світало. Травневі світанки ранні, і до пів на шосту над лісом лежало блідо-золоте світло.
Вона вмилася холодною водою. Одяглася не в сукню для репетиції, а в дорожній одяг: зручні штани, білу сорочку, світлу куртку. Зібрала сумку. Перевірила кімнату.
Весільна сукня в чохлі залишилася висіти в шафі.
Марина подивилася на неї кілька секунд.
Потім узяла телефон і написала флористові:
«Захід скасовується. Зв’яжіться зі мною для розрахунку компенсації за понесені витрати».
Надіслала.
Потім відкрила список підрядників: шатер, кейтеринг, музиканти, фотограф, ведучий, транспорт, декор. Кожному написала одне й те саме: захід скасовується, деталі розрахунку пізніше.
Сім повідомлень.
Сім разів одне й те саме.
Це зайняло менше десяти хвилин.
О шостій десять вона тихо вийшла з кімнати. Будинок спав. Роман не з’явився. Надії ще не було. Марина спустилася сходами, пройшла через хол повз високі вази з квітами, світлий паркет і ковані перила.
Вийшла через бічні двері, пройшла доріжкою до воріт.
Таксі вже стояло біля в’їзду. Чорна акуратна машина. Водій, побачивши її, вийшов, мовчки забрав сумку й поклав у багажник. Він, мабуть, одразу зрозумів, що розмови зараз не потрібні.
Марина сіла на заднє сидіння.
Машина рушила.
Вона не озирнулася на будинок.
Лише раз усе-таки подивилася вбік — коли таксі проїжджало повз поворот на північну дорогу. Між деревами вгадувався вузький путівець, що йшов у глиб лісу.
П’ять кілометрів. Лісництво номер сім.
Потім вона відвернулася й дивилася вперед.
До восьмої ранку Марина була в місцевому відділку поліції. Черговий, немолодий чоловік із втомленим обличчям, прийняв її заяву без зайвих запитань. Вона говорила чітко: де зупинилася машина, хто виявив пошкодження, коли автомобіль обслуговувався, чому вона вважає те, що сталося, умисним. Назвала адресу сервісу, ім’я власника, дату ремонту.
Черговий записував. Потім підняв очі:
— Ви розумієте серйозність того, що заявляєте?
— Я розумію серйозність надрізаної гальмівної трубки, — спокійно відповіла Марина. — Саме тому я тут.
Він кивнув і продовжив оформляти папери.
Коли вона вийшла, була початок дев’ятої. Сонце піднялося високо, ранок став майже літнім.
Марина дістала телефон.
Пропущених дзвінків від Романа не було.
Отже, він ще спав. Або вже прокинувся й знайшов порожню кімнату.
Вона викликала таксі до міста, потім написала директорові бюро листа з проханням про тиждень відпустки за власний рахунок. Прибрала телефон і стала чекати машину.
Усе.
Наступний крок — додому. У свою квартиру. У своє життя, яке тепер треба буде вибудовувати наново. Не з тієї точки, де вона стояла вчора вранці, а з цієї.
Таксі приїхало за кілька хвилин.
Місто зустріло її заторами. Машина в’їхала в центр ближче до десятої ранку, і водій мовчки звертав у провулки, об’їжджаючи щільні потоки. Марина дивилася на знайомі вулиці. Кав’ярні, книгарня з відчиненими дверима, старий будинок із важкими фігурами біля під’їзду. Усе було на місці.
Тільки вона була іншою.
Не гіршою. Не зламаною. Просто всередині щось переставили. Посунули туди, де цьому, мабуть, давно пора було стояти.
Біля будинку вона була о пів на одинадцяту. Піднялася в квартиру, поставила сумку біля входу, пройшла на кухню й увімкнула чайник. Відчинила вікно. До кімнати відразу ввійшло травневе повітря — тепле, міське, із запахом нагрітого асфальту й далекого бузку.
Перший дзвінок надійшов об одинадцятій рівно.
Роман.
Марина чекала на нього.
Вона взяла слухавку.
— Марино, — сказав він.
Голос був спокійний. Надто спокійний — тим особливим спокоєм, який утримують зусиллям.
— Ти поїхала.
— Поїхала.
— Без слова. Без пояснень.
— Пояснення знайдеш у своїй галереї, Романе. Учорашня папка.
На тому кінці повисла довга пауза. Марина не стала її заповнювати.
— Марино, — нарешті вимовив він. Голос став м’якшим, майже благальним. — Послухай. Це складно пояснити телефоном. Усе не так, як ти думаєш.
— Вісімнадцять фотографій, — сказала вона рівно. — Твоя спальня. Подушка з вензелем, яку я сама вибирала. Учорашня дата. Це саме так, як я думаю.
Знову мовчання.
— Ти навіть не даси мені пояснитися?
— Ні. Не тому, що я не вмію слухати. А тому, що пояснювати тут нічого. Я побачила достатньо. Весілля не буде. Підрядників уже повідомлено.
— Уже повідомлено? — у його голосі з’явилася різкість.
— Я акуратна людина. Ти це знав.
— Марино, зачекай. Нам треба зустрітися й нормально поговорити.
— Нам не треба зустрічатися.
Вона вимовила це без злості. Без тремтіння. Просто як факт.
— Спільного майна в нас немає. Ми жили окремо. Юридично все просто. Якщо з’являться формальні питання, мій адвокат зв’яжеться з твоїм.
— Ти серйозно?
