Його обличчя ледь помітно змінилося. Не усмішка, але майже.
Марина вловила цей рух і чомусь запам’ятала.
Вона майже нічого не знала про цю людину. Він працював у лісництві. Чотири роки жив серед цих доріг і дерев. До того був на півночі. Віддавав перевагу мовчанню. Зупинявся на трасі, якщо бачив людину в біді. Говорив лише те, що вважав за потрібне.
Цього було мало для будь-яких висновків.
Але достатньо, щоб стояти біля старої огорожі в травневих сутінках і вперше за день почуватися в безпеці.
— Мені треба повертатися, — сказала Марина. — Якщо мене довго не буде, Роман почне шукати.
— Ідіть.
Вона вийняла руки з кишень, випросталася й подивилася на нього.
— Тарасе, те, що ви сьогодні зробили на трасі… ви, мабуть, не до кінця розумієте, наскільки це важливо.
— Розумію, — тихо сказав він. — Ідіть, Марино.
Вона кивнула й пішла назад доріжкою до будинку. Не озиралася. Але за хвилину за огорожею знову пролунав рівний звук сокири.
Удар. Тріск. Тиша.
Удар.
Вона йшла до будинку Романа, до розмови, яка неминуче мала статися вранці, і всередині дивним чином уживалися дві речі: біль і полегшення. Ніби вона дуже довго тримала в руках важкий предмет, незручний, чужий, а тепер нарешті зрозуміла, що може його поставити.
Будинок світився вікнами в густіючих сутінках. Красивий, великий, чужий.
Марина увійшла всередину.
Роман був у вітальні. Сидів у кріслі з келихом міцного напою й читав щось на планшеті. Телефон тепер лежав у нього в руці. Отже, він уже забрав його зі столика.
— Ти де була? — запитав він, не відразу піднімаючи очі.
— Гуляла парком. Хотіла подихати.
— Довго.
Він усе ж подивився на неї. Швидко, оцінювально.
— Ти нормально почуваєшся? Увесь день якась дивна.
— Втомилася, — спокійно сказала Марина. — Дорога. Машина. Я рано ляжу.
— Звісно. Надія залишила вечерю на кухні, якщо захочеш.
— Не хочу. На добраніч, Романе.
— На добраніч.
Вона піднялася на другий поверх, увійшла до кімнати й зачинила двері. Повільно повернула ключ у замку. Клацання прозвучало важко й надійно.
Хороший замок.
Марина сіла на край ліжка.
Тепер, коли двері були замкнені, можна було дозволити собі хвилину нічого не робити. Не тримати обличчя. Не стежити за голосом. Не прораховувати наступний крок.
Просто хвилину.
Вона сиділа, дивлячись у темніюче вікно. Парк став майже чорним силуетом, і тільки білий шатер світлів удалині примарною плямою.
Десь там, за огорожею, за лісом, за п’ять кілометрів північною дорогою, було лісництво номер сім.
Чомусь ця думка допомагала.
Потім Марина встала й почала діяти.
Таксі треба замовити зараз, поки є зв’язок і поки Роман не бачить. Вона відкрила застосунок, вибрала машину, яка точно приїде вчасно, і поставила час — шоста тридцять ранку, до воріт будинку. Підтвердження прийшло майже відразу: водій буде о шостій двадцять п’ять.
Далі — поліція.
Марина знайшла номер найближчого відділку й зберегла в контактах. Потім відкрила нотатки й коротко записала все, що знадобиться: заява, квитанція з майстерні Коваленка, дата обслуговування, приблизне місце зупинки на трасі, контакти свого механіка, який має оглянути машину.
Вона перечитала список.
Достатньо.
Потім відкрила листування з Олесею.
Останнє повідомлення було сьогоднішнім, о 9:57.
«Мариш, ти вже виїхала? Все добре?» Наприкінці сердечко.
Марина дивилася на ці слова довго. Потім прогорнула вище.
Тиждень тому, середа, ранок:
«Тато каже, майстер вільний просто зараз. Привозь машину. Там свої люди, не хвилюйся».
Не хвилюйся.
Марина заблокувала екран і відклала телефон.
Вона не писатиме Олесі сьогодні. Не дзвонитиме. Розмова буде, але не із замкненої кімнати в чужому будинку, не ввечері, не через месенджер.
Вона має бути іншою. Очна або принаймні спокійна. З точними словами, які Марина ще не дібрала, але добере.
Вона розібрала сумку, вмилася, переодяглася. Зробила все методично, майже механічно. Потім лягла, вкрилася й втупилася в стелю.
Сон не приходив.
Вона лежала й вибудовувала хронологію.
Півтора року тому Роман і Олеся вперше зустрілися на її дні народження. Потім спільні зустрічі. Свята. Вечері. Випадкові розмови, на які вона не звертала уваги.
Коли між ними почалося? Місяць тому? Пів року? Рік?
Для рішення це вже не мало значення. Але мало значення для розуміння, з якого моменту її реальність стала декорацією.
Близько одинадцятої вечора вона почула кроки на сходах.
Повільні. Потім вони зупинилися біля її дверей.
Пауза тривала секунд п’ять…
