На невеликій галявині за парканом стояв старий темно-зелений позашляховик. Вона впізнала б його будь-де. Поруч була колода, на ній — поліно. Тарас працював без куртки, у темній футболці, спокійно й методично. Ставив поліно, піднімав сокиру, бив точно, без зайвої сили, і дерево розходилося на дві половини.
Він не озирався. Просто працював.
Марина стояла біля просвіту й дивилася.
Чи то він почув шерех, чи то відчув погляд. Обернувся. Побачив її. Опустив сокиру.
Кілька секунд вони дивилися одне на одного мовчки.
Потім він коротко кивнув — так само, як на трасі. Без здивування, без запитань, ніби казав: «Бачу».
І щось усередині Марини, що весь вечір трималося на жорсткому каркасі контролю, трохи зсунулося. Вона не заплакала. Але горло на секунду стиснулося.
— Ви тут працюєте? — запитала вона через огорожу й відразу зрозуміла, як безглуздо це прозвучало.
— Заготовляю сухостій на сезон, — відповів Тарас. — Це ділянка лісництва.
— Я думала, ви поїхали.
— Поїхав. Повернувся.
Марина помовчала.
— Можна я просто постою тут трохи?
Тарас уважно подивився на неї. Потім знову взяв сокиру.
— Стійте.
Він ударив по наступному поліну.
Марина прихилилася до огорожі й дивилася, як він працює. Ритм був рівний і чомусь заспокоював. Удар. Тріск. Тиша. Знову удар.
Вона не думала про Романа. Не думала про Олесю. Не думала про завтрашню репетицію, якої вже не буде.
Вона просто стояла, дихала й слухала.
І вперше за цей перевернутий день їй стало не страшно.
Хвилин за десять Тарас склав наколоті поліна в акуратний ряд біля дерева, встромив сокиру в колоду й узяв із капота флягу з водою. Зробив кілька ковтків. Подивився на Марину.
— Що сталося?
— Чому ви вирішили, що щось сталося?
— Бо «все нормально» ви б так не стояли.
Він сказав це без тиску. Як факт.
Марина мовчала кілька секунд. Потім вимовила:
— Я знайшла в телефоні нареченого фотографії моєї подруги. Дуже особисті. Зроблені вчора ввечері.
Тарас не ахнув, не зобразив співчутливого обличчя, не став ставити зайвих запитань. Просто дивився й чекав.
— Тієї самої подруги, — додала Марина, — чий батько володіє майстернею.
Коли вона сказала це вголос, слова повисли між ними важко й остаточно. Лише тепер Марина відчула, наскільки все це нестерпно. Не лише зрада. Не лише можлива небезпека. А те, що вісім років довіри раптом виявилися збудованими над порожнечею.
Тарас опустив флягу.
— Ви розумієте, який це має вигляд разом?
— Розумію.
Він прихилився до позашляховика, схрестивши руки на грудях. У його погляді не було жалю, і це було правильно. Жаль зараз вона б не витримала.
— Розкажіть про неї.
— Навіщо?
— Бо ви вісім років знали одну людину, а сьогодні побачили іншу. Таке не вкладається одразу. Іноді легше, якщо проговорити.
Марина подумала й почала:
— Олеся Коваленко. Ми познайомилися на першому курсі. Вона потім пішла з університету, зайнялася інтер’єрами, але ми не загубилися. Вона була… легка. Гучна. Уміла з’явитися в потрібний момент. Якщо мені було погано, могла приїхати без попередження, з їжею і якимось дурнуватим фільмом. Я думала, що знаю її.
— Коли вона познайомилася з вашим нареченим?
Марина зробила паузу.
— На моєму дні народження. Півтора року тому. Я сама їх познайомила.
Вона вимовила це рівно, але пауза перед останньою фразою видала, чого їй коштував цей спокій.
— Роман тоді сказав, що вона дуже жива. Саме так. «Дуже жива».
— А потім?
— Потім вони бачилися на спільних зустрічах. Свята, вечері, вечірки. Я нічого не помічала. Або не хотіла помічати.
Марина ледь хитнула головою.
— Напевно, друге. Я вмію не помічати те, що не вписується в план.
Тарас помовчав.
— Ви любили його?
Вона не відповіла відразу. Дивилася на дерева за галявиною. Темний ліс стояв щільною стіною, і за цією стіною вгадувалася глибина, величезна й жива.
— Я думала, що люблю, — сказала вона нарешті. — Але сьогодні, коли стояла в шатері й дивилася на стільці, квіти, доріжку, я нічого не відчула. Зовсім. Це було ще до того, як я взяла його телефон.
— Значить, відповідь уже була.
— Значить, була, — тихо повторила Марина. — Просто я її не слухала.
Сутінки густішали поступово. У травні темніє не відразу: світло довго тримається в гіллі, розчиняється, відходить частинами. Десь у лісі різко скрикнув птах і замовк.
— Що будете робити? — запитав Тарас.
— Сьогодні — нічого. Треба вирішити, як саме сказати Романові. І треба розібратися з гальмами офіційно. Через поліцію.
— Подасте заяву?
— Так. Завтра поїду з цього будинку й піду до відділку. Мій сервіс дасть письмовий висновок. Я вже попросила зафіксувати пошкодження.
Тарас кивнув. У його погляді майнуло стримане схвалення.
— Ви не боїтеся залишатися тут на ніч?
— З людиною, яка, можливо, знала? — договорила вона.
— Так.
— Я думала про це. Не знаю, чи знав Роман про гальма. Зраджувати й бажати смерті — різні речі. Я не можу стверджувати, що він причетний.
— Але виключити теж не можете.
— Не можу.
Марина подивилася в бік будинку, де вже загорялися вікна.
— Я замкну двері кімнати на ключ. Я перевірила, він є. Вранці поїду першою машиною. Таксі викличу заздалегідь.
Тарас кілька секунд дивився на неї.
— Якщо знадоблюся, лісництво за п’ять кілометрів звідси північною дорогою. На вказівнику номер сім. Я там до ранку.
Він сказав це не урочисто, не красиво. Як координату на мапі. Просто щоб вона знала.
— Дякую.
— Досить дякувати, — сказав він без роздратування, і вперше в його голосі майнуло щось майже схоже на усмішку. — Уже втретє.
— Значить, утретє заслужили….
