Доньки бабусі чоловіка не пустили Ірину до нотаріуса, але прийти туди їй заздалегідь звеліла сама бабуся

Він повернув до нас жовтий конверт. Під сургучем стояли два підписи: кутастий, великий, армійський — «Лісовський ОФ», і округлий, старанно виведений — «Лісовська ОД».

Дядько Олексій і тітка Олена. Чотири чашки. Кепка, яку він став знімати. Чайник, який не свистів. Тепер усе сходилося: двоє літніх сусідів із п’ятого поверху півтора року берегли цю таємницю, бо так веліла бабуся.

Світлана повернулася до Оксани. Сестри, які вміли навіть фиркати одночасно, вчепилися одна в одну.

— Ти винна! — засичала Світлана. — Тобі хотілося, щоб Іринка горщики виносила, дешевше обходилася! Ти вигадала! І свого нотаріуса привела ти, маму налякала!

— А під матрацом хто нишпорив, поки мати ще не охолола? Я? — заверещала Оксана. — Ти два роки до неї не показувалася, туристко!

— Пані, — тихо промовив Ткач.

Обидві замовкли.

— Тут нотаріальна контора, не базар. Ірино Олексіївно, скажіть: календарі вціліли? Нам належить передати їх спадкоємицям.

Я подивилася на Оксану Павлівну.

— Вціліли, Володимире Олеговичу. Оксана Павлівна виставила їх на сходи, у сміттєвому мішку, разом із моїми капцями. Я забрала.

Він довго дивився на Оксану.

— Виходить, Оксано Павлівно, свою спадщину ви вже одного разу отримали. І викинули.

Вона опустилася назад на стілець, наче з неї вийняли стрижень.

У жовтому конверті знайшовся ще один, маленький, поштовий. Володимир Олегович вийняв його й простягнув мені.

— Це особистий лист, до заповіту він не стосується. Ніна Григорівна просила передати його вам у руки. І прочитати ви маєте тут, при доньках.

На конверті було написано: «Іриші. Відкрити в нотаріуса». Пальці в мене тремтіли. Усередині виявився зошитовий аркуш у клітинку, лише чотири рядки.

«Іришо, я ж веліла тобі не плакати. Підведи тепер погляд на Оксанку. Подивилася? Ну що, добре я зіграла?»

Я підвела очі. Оксанина візитівка рієлтора досі стирчала зі стиснутого кулака. По багряних щоках розпливлася туш.

Я розсміялася. Зупинитися не вдавалося; сльози текли по обличчю, і я не розуміла, чого в них більше.

Дев’ять років бабуся лежала навпроти календаря з кошенятами й готувала свою головну виставу. Зіграла її, вже пішовши зі сцени. А в першому ряду сиділи дві жінки в норкових шубах.

— Оксанко, вона сміється… З нас сміється, — прошепотіла Світлана.

— Це ваша мама сміється, Світлано Павлівно. Я виконую її останнє доручення.

Володимир Олегович дочекався, поки я заспокоюся.

— Ірино Олексіївно, заяву про прийняття спадщини напишемо сьогодні. Оксано Павлівно, ключі від нового замка залиште тут. Інакше обговорювати замок вам доведеться вже з дільничним, не зі мною.

Оксана вийняла з сумки в’язку й жбурнула на стіл. Ключі ковзнули по полірованій поверхні й зупинилися біля моєї руки.

Світлана наздогнала мене в коридорі, під тим самим годинником. Тепер вона була м’якою, як пластилін на батареї.

— Ірочко, ми ж рідня. Може, хоч дачу віддаси? Віті на машину зовсім трохи не вистачає.

Я повернула їй її власні слова.

— Я вам ніхто, Світлано Павлівно. Скінчилася моя рідня.

Того ж вечора я піднялася на п’ятий поверх. Дядько Олексій відчинив, глянув на моє обличчя й усе зрозумів. Узяв із вішака кепку, надів її й знову зняв.

— Винуватий, Ірино Олексіївно. Було наказано мовчати до нотаріуса. А кепку я знімав тому, що Ніна Григорівна сказала: «Олексію, перед господинею квартири шапку знімають». От півтора року й знімав.

— Заходь, нічого на порозі стояти! У мене чайник! — гукнула з-за його спини тітка Олена.

Цього разу чайник справді свистів.

Бабусю ми поховали поруч із Миколою, як вона просила. Тепер на північному кладовищі два камені. На її пам’ятнику я попросила залишити лише два слова: «Сальдо зійшлося».

Навесні Оксана пішла до суду. Програла на першому ж засіданні; суддя довго розглядала календарі з кошенятами.

У вересні зателефонувала Світлана: чи не можна взяти хоча б яблук із маминої дачі. Я набрала для неї відро. Яблука — будь ласка. Дачу — ні.

23 жовтня, у бабусин день народження, я купила «Прагу». Ми з’їли торт на моїй кухні, утрьох — із дядьком Олексієм і тіткою Оленою. Бабусі солодкого було не можна, а нам можна.

Навпроти порожнього ліжка на стіні висить новий календар. Кружечків на ньому немає. Червоний олівець лежить поруч — про всяк випадок.