Доньки бабусі чоловіка не пустили Ірину до нотаріуса, але прийти туди їй заздалегідь звеліла сама бабуся

Оксана попрямувала до шафи. Дев’ять років не знала, де шукати материні таблетки від тиску, зате полицю зі скринькою пам’ятала з дитинства. Скринька з випаленим візерунком стояла там, де завжди. Вона відкрила кришку — і завмерла.

Сережки з рубінами зникли. Каблучка й ланцюжок теж. На дні залишився тільки папірець, складений учетверо. Оксана розгорнула його й почала читати вголос; голос у неї сів.

«Ксюшо, не шукай. Усе в нотаріуса. Мама».

Великі літери, закрутки — бабусин почерк. Вона добре знала свою доньку: що саме та шукатиме найперше й коли дістанеться до скриньки.

Світлана тим часом обшукувала сервант. Закінчивши з ним, перейшла до тумбочки, а потім підійшла до ліжка й просунула долоню під матрац. Під той матрац, на якому лежала її мати.

— Світлано Павлівно, вона ще тут! — я схопилася.

— Їй уже однаково. Нам — ні, — відповіла Світлана, не прибираючи руки.

У мене не залишилося ні сил, ні слів. Я дев’ять років перевертала бабусю кожні дві години, намагаючись уберегти її від болю. Тепер під нею нишпорила рідна донька, сподіваючись знайти золото.

— Куди сережки поділа, Іринко? — Оксана трясла переді мною порожньою скринькою. — Поцупила? Продала? Я заяву подам, до в’язниці підеш, злиднюго!

— Не знаю я, Оксано Павлівно. За дев’ять років жодного разу цієї скриньки не відкрила.

Я казала правду. Що сталося із золотом, я мала дізнатися водночас із ними.

Увечері Оксана зв’язалася з Павлом Ігоровичем. У реєстрі він знайшов заповіт: таємний, зберігається в Ткача, на вулиці Медовій. Змісту не знав ніхто. Поки заповідач живий, навіть нотаріус не читає такого документа; конверт залишається запечатаним, а після смерті його відкривають при свідках.

Цієї звістки вистачило, щоб доньки заспокоїлися. Їхню розмову на кухні я чула.

— Ксюшо, тут усе зрозуміло, — говорила Світлана. — Це мама від Іринки ховала. Прикраси на зберігання віддала, а майно нам заповіла. Ми ж її доньки, кому ще залишати?

Оксана розсміялася.

— Тоді нехай це до дев’яти днів тут побуде. А далі зробимо, як вирішили.

Свідоцтво про смерть отримала я. Уранці наступного дня принесла його копію на вулицю Медову, виконуючи бабусине доручення. Ткач прийняв папір і довго дивився на нього поверх окулярів.

— Чекаю на вас 22 жовтня об одинадцятій годині. Ніна Григорівна просила, щоб ви були присутні.

На 23 жовтня припадав її день народження: виповнилося б вісімдесят сім років. День, коли доньки приїжджали з тортом. Заповіт мали відкрити за день до нього, через тринадцять днів після смерті. Тепер залишалося дванадцять днів, за які мене встигли поховати живцем.

На кладовищі Світлана стояла в чорних окулярах і тримала хустинку біля очей.

— Мамочко, ми були поруч із тобою до останнього подиху.

Увечері ці самі слова з’явилися в інтернеті. Поруч — свічка й торішня фотографія з тортом «Прага». Ні останнього, ні передостаннього бабусиного подиху вони не чули: їх там не було.

Я стояла позаду, за чужими спинами, біля дядька Олексія й тітки Олени. Не повертаючись до мене, сусід тихо сказав:

— Нічого, Ірино Олексіївно. Сальдо зійдеться.

Бухгалтерських книг цей колишній танкіст за все життя не відкривав. Звідки в нього взялося «сальдо», я тоді навіть не замислилася.

На дев’ятий день, повернувшись із кладовища, я не змогла відчинити двері. Ключ не входив у новий, блискучий замок. Біля сміттєпроводу стояли чотири чорні мішки. У них — мій халат, капці, косметичка, зимове пальто, рибальська куртка Миколи.

Поверх речей лежали дев’ять календарів із кошенятами й червоними кружечками, згорнуті в трубку й стягнуті мотузкою. Їх викинули як сміття.

На дверях Оксана залишила записку своїм широким, розмашистим почерком: «Ти тут ніхто. У квартирі не зареєстрована, власницею не є. Будемо показувати її рієлтору. Навіть не думай повертатися».

Я витягла календарі раніше за все інше. Не знаю, чому саме їх. Сіла між мішками на сходинку, поклала їх на коліна. Мені сорок шість років. Чоловіка немає, дітей немає, бабусі немає. І жити тепер ніде.

Тітка Олена спустилася згори. Подивилася на мішки, прочитала записку, подивилася на мене.

— Олексію, забирай усе до нас. Ірина в нас залишиться, скільки буде потрібно. Ніна Григорівна нам так веліла.

Я підняла голову.

— Коли вона вам це сказала, тітко Олено?