Доньки бабусі чоловіка не пустили Ірину до нотаріуса, але прийти туди їй заздалегідь звеліла сама бабуся

Бабуся перегорнула газетну сторінку. На мене вона так і не подивилася.

— Виходить, тепер у нас новий лікар, чоловік. Не ревнуй, Іринко. Я йому однаково не сподобалася.

На цьому розмова закінчилася. Зате ввечері я побачила на календарі нову позначку: біля сьогоднішньої лютневої дати червоніла одна літера — «З». Ні кружечок, ні галочка.

— А ця літера що означає?

— Звіт здано. Дай мені каші.

Після цього дядько Олексій із п’ятого поверху завів незвичний порядок. Зустріне мене — зніме кепку, кивне. Колишній танкіст прожив у нашому під’їзді тридцять років і раніше ні перед ким кепки не знімав. А тепер ще й звертався до мене на ім’я та по батькові.

— Здоров’я бажаю, Ірино Олексіївно.

Його дружина одного разу затримала мене біля поштових скриньок. Узяла за руку й почала:

— Ти тримайся, Іринко. Тобі ще стільки…

— Олено, чайник! — гукнув згори, зі сходів, дядько Олексій.

Тітка Олена поспішила нагору, так і не закінчивши. Я знала, що чайник у них електричний: сам вимикається, пильнувати його нема чого. Але ні її недомовлених слів, ні кепки дядька Олексія я тоді ні з чим не пов’язала.

Навесні на могилі Миколи замість простого хреста мене зустрів чорний граніт. На пам’ятнику був його портрет — фотографія з риболовлі, де він сміється. Нижче я прочитала: «Миколко, очей не заплющуй, дивися на нас».

Я сіла на мокру лавку. На цей пам’ятник я відкладала зі своєї зарплати за пів ставки й, мабуть, відкладала б іще років п’ять. А він уже стояв.

У майстерні біля воріт мені відповіли:

— Оплачено. Замовник попросив не казати, хто він.

Я вирішила, що допомогли хлопці із заводу, скинулися між собою. Тільки напис не давав спокою. «Миколко, заплющ очі» — так бабуся говорила в нашій ванній. Ці слова чули лише троє: Микола, вона і я.

Удома я запитала бабусю прямо, чи знає вона, хто поставив пам’ятник. Вона помовчала.

— Хлопці із заводу, Іринко. Хороші в нього хлопці були.

І повернулася до стіни.

Літо, останнє в її житті, минуло добре. Я вивозила бабусю в кріслі на балкон, а вона розпоряджалася двором із тією самою впевненістю, з якою колись розпоряджалася на комбінаті.

— Олексію, навіщо ти на газон машину загнав? Ти танкіст чи тракторист?

У вересні вона почала танути. Навіть моя манна каша, у якій ніколи не було грудочок, залишалася неторкнутою. Раїса Василівна — наша справжня лікарка — довго мовчала біля ліжка. Потім у передпокої звернулася до мене:

— Ірино, тобі треба взяти відпустку.

Я взяла відпустку й улаштувалася на розкладачці в бабусиній кімнаті. Донькам зателефонувала тоді ж, того самого дня.

— Зараз у мене інвентаризація, — відповіла Оксана. — На день народження приїдемо.

До дня народження залишався місяць.

— Іришо, ти ж сама все знаєш, — сказала Світлана. — Ти там ближче.

Вона закінчила розмову й поклала слухавку. «Ти там ближче». Усі дев’ять років я була ближче.

За тиждень до смерті бабуся покликала мене серед ночі. Сили в її голосі було мало, але розпоряджалася вона, як і раніше: так розмовляла з директорами, і сперечатися з нею не хотілося.

— Іришо, запам’ятовуй. Коли мене не стане, отримай свідоцтво й одразу неси Ткачу. Нотаріус на вулиці Медовій, будинок 17. Покличе тебе — обов’язково йди. Не пустять — однаково приходь. Особливо якщо не пустять.

— Бабусю, навіщо?

— Сальдо зійдеться. І ще про одне прошу: там, у нотаріуса, не плач. Навіщо їм таке задоволення? Краще смійся.

Вона знала, як усе піде. Знала заздалегідь, як бухгалтер уже бачить майбутній звіт, хоча ще не отримав усіх цифр.

Напередодні останньої ночі бабуся попросила червоний олівець. До календаря дотягнутися вже не змогла; лише потримала олівець у пальцях.

— Ну ось, Іришо. Здається, сходиться.

9 жовтня, над ранок, вона померла уві сні, тихо. Олівець я знайшла під її подушкою.

О сьомій ранку я зателефонувала донькам. Оксана вислухала звістку й заговорила швидко, по-діловому:

— Відмучилася. Дивись, нічого там не чіпай. Ми зі Світланою до обіду будемо.

Вони з’явилися об одинадцятій годині, до обіду й до машини, яка мала забрати бабусю. Принесли дві великі сумки — обидві порожні.