Доньки бабусі чоловіка не пустили Ірину до нотаріуса, але прийти туди їй заздалегідь звеліла сама бабуся

За моїм столом, над моїми млинцями, Оксана Павлівна промокнула губи серветкою й стишила голос:

— Ну що, Ірино, Миколи більше немає. Йому ти була дружиною, а мамі ким доводишся? Ніким. Давай без неприємностей: минуть сорок днів, збереш своє ганчір’я. Мамі знайдемо пансіонат, квартиру здаватимемо. І сережки з рубінами віддай одразу. Мама їх мені обіцяла. Ми зі Світланою вже вирішили: я беру сережки, вона — каблучку й ланцюжок.

Золото лежало вгорі в шафі, у скриньці з випаленим візерунком. Тітки давно склали на нього опис у себе в головах.

Із дальньої кімнати заговорила бабуся. Тим самим голосом, яким сорок років розмовляла на комбінаті з директорами:

— Ірина залишається.

Оксана навіть голови не повернула.

— Мамо, ти не розумієш.

— Оксанко, я сорок років зводила баланс. Усе я розумію. Ірина залишається. Не влаштовує — залишайся сама. Судно під ліжком.

Один із друзів Миколи поперхнувся кутею. Світлана поклала руку на рукав сестри й тихо, гадаючи, що до мене не долетить, сказала:

— Оксанко, залиш її поки доглядати. За доглядальницю зараз тридцять тисяч на місяць віддай, а тут безплатно. Поки.

Поки.

Це слово я запам’ятала. З ним прожила наступні три роки.

Безплатна доглядальниця.

Поки.

Два роки тому, на бабусин день народження, відбулася вистава, за яку я б присвоїла їй звання народної артистки.

О дванадцятій подзвонили у двері. Знову Оксана, Світлана, «Прага». Тільки тепер поруч стояв чоловік у костюмі, зі шкіряним портфелем.

— Це Павло Ігорович, наш знайомий нотаріус.

Оксана одразу поклала на ковдру готовий документ. Заповіт, за яким квартира, дача й вклади відходили донькам — усе порівну.

— Мамочко, це лише формальність, — солодко заговорила Світлана. — Щоб згодом обійтися без проблем. А то раптом дехто вже щось собі надумав.

На останніх словах вона подивилася на мене.

Бабуся перевела погляд із паперу на доньок, потім на нотаріуса. В її очах ніби щось згасло. Обличчя стало дитячим, розгубленим. До Оксани вона звернулася ввічливо, наче бачила її вперше:

— Дівчино, ви пенсію принесли, із соціальної служби? А де моя мама? Вона обіцяла забрати мене із садочка.

Оксана зблідла. Павло Ігорович кахикнув, нахилився до ліжка й виразно промовив:

— Ніно Григорівно, назвіть, будь ласка, нинішній рік.

Бабуся подумала.

— П’ятдесят другий, мабуть. Сталін іще живий.

Портфель закрився.

— Посвідчити це я не можу, — сухо сказав Павло Ігорович. — Вона не розуміє значення своїх дій.

Він пішов, так і не скуштувавши торта. Оксана повернулася до мене. Від її крику затремтів у серванті той самий кришталь.

— Що ти з нею зробила? Довела? Напихаєш чимось? Ну нічого, Іринко! Через суд визнаємо маму недієздатною. Я оформлю опіку, і вилетиш ти в мене звідси корком, із тріском!

Сестри пішли, грюкнувши дверима. Я залишилася посеред кімнати й тремтіла. Мені й справді здалося, що бабуся пішла в себе, туди, у п’ятдесят другий рік.

І раптом із ліжка — ясний, глузливий голос:

— Ну що, Іринко, добре я зіграла? Оксанка в школі всі головні ролі отримувала, а мені залишалося в залі плескати. Тепер і я до сцени дісталася. Дай олівець.

На календарі з’явився червоний кружечок навколо дати, як після інших приїздів. Поруч Ніна Григорівна поставила маленький знак оклику.

Цю виставу запам’ятала не тільки я. Пізніше у Ткача вони посилалися на неї як на козир: у матері був маразм, свідок є, нотаріус відмовив.

Надвечір від бабусиної глузливості нічого не залишилося. Вона заговорила зі мною серйозно, повертаючись до того, що сказала Оксана перед відходом.

— Вони ще прийдуть, Іринко. Не приведуть нотаріуса — приведуть лікаря. Оксанка ж недарма судом погрожувала. Отже, мені час свій річний звіт здавати.

Що вона називала звітом, я так і не зрозуміла.

У лютому я повернулася із садочка о другій годині дня. Відчинила двері й зупинилася: у передпокої стояв чужий чоловічий запах, дорогий одеколон із деревною ноткою. Миколи вже не було, чоловіки до нас не заходили. На кухні знайшлися й інші сліди гостей — у раковині чотири чашки. Чотири. На блюдці крихти від пиріжків із капустою, які я сама пекла.

— Бабусю, до тебе хтось приходив?

— Дільничний лікар, — відповіла вона й уткнулася в газету, ніби читала.