Доньки бабусі чоловіка не пустили Ірину до нотаріуса, але прийти туди їй заздалегідь звеліла сама бабуся

Вона побігла нагору.

22 жовтня я прийшла до нотаріальної контори на вулиці Медовій. Доньки вже чекали: шуби, укладене волосся, наче збиралися на свято. Оксана тримала візитівку рієлтора; Світлана гортала в телефоні ціни на машини. Віті все ще бракувало грошей.

Побачивши мене, вони перезирнулися й одночасно пирхнули — так однаково, що спорідненість угадувалася в одному русі.

Секретарка покликала нас до кабінету. Оксана Павлівна простягла руку, мов шлагбаум, перегороджуючи мені дорогу.

— Ти їй ніхто. Твоє місце в коридорі.

Двері зачинилися. Я залишилася під круглим годинником на ті самі чотири хвилини.

Згодом секретарка розповіла мені, що відбувалося всередині. При двох свідках Володимир Олегович оглянув печатки, розкрив конверт і вийняв аркуші, списані бабусиною рукою. Надів окуляри, прочитав подумки перший рядок. Потім подивився на доньок.

— Де Ірина Олексіївна?

— За дверима. Вона нам ніхто, — відповіла Оксана.

— Вам, можливо. Але перший рядок говорить, що для Ніни Григорівни вона зовсім не ніхто.

Із цими словами Ткач пішов до дверей. Секретарка потім переказувала його відповідь усій конторі.

Коли я ввійшла, запах паперу змішувався з дорогим деревним одеколоном. Тим самим, який залишався в нашому передпокої в лютому. Отже, «новим лікарем, чоловіком» був Володимир Олегович.

Доньки сиділи біля столу, наче знову позували для фотографії. Оксана — багряна, Світлана — із сумочкою, в яку вчепилася обома руками. Нотаріус приніс мені стілець, поставив навпроти них, сів сам і поправив окуляри.

— Прочитаю від початку. Усі мають почути той самий текст.

Він читав, а для мене звучав бабусин голос. Той, директорський, якому не заперечували.

«Я, Бондар Ніна Григорівна, 1939 року народження, зберігаючи здоровий глузд і тверду пам’ять, залишаю Ірині Олексіївні Бондар, вдові мого онука Миколи, квартиру на вулиці Горобиновій, дачу в садовому товаристві „Яблуневе світло“ з усім її вмістом і всі кошти на моєму вкладі.

Кажуть, Ірина мені ніхто. Це правда. Цей ніхто дев’ять років вставав о 5:30, щоб доглядати за мною. Мив мене, годував із ложки, готував манну кашу без грудочок. Ночами залишався поруч і гострив червоний олівець. Тому все залишаю цьому нікому, першим рядком. У моїй головній книзі Ірина давно стоїть першою».

Я згадала кухню, рушник, ту ніч. Тоді бабуся не втішала мене. Вона повідомляла мені свій підсумок.

Оксана відкрила рота, але Володимир Олегович підняв долоню. Від аркуша він не відірвався й продовжив читання.

«Моїм донькам, Оксані та Світлані, заповідаю дев’ять календарів — по одному за кожен із дев’яти років. Перші вісім розподіляю так: непарні роки Оксані, парні Світлані. Дев’ятий поділіть між собою. Ділити ви вмієте, любите.

Червоні кружечки — ваші приїзди, галочки — дзвінки. В Оксани дев’ять кружечків, одинадцять галочок. У Світлани сім кружечків, чотири галочки. Два роки в неї порожні. Туреччина. Можете перевірити підрахунок. Я перевірила тричі. Часу вистачало. Я чекала».

Світлана неголосно охнула. Нотаріус перегорнув сторінку.

«Ксюшо, золото шукати не треба. Знаю, до скриньки ти підеш першою. Сережки з рубінами, каблучку й ланцюжок я продала за допомогою сусіда, Олексія Федоровича. Цими грошима оплатила пам’ятник моєму онукові Миколі на північному кладовищі. Ви туди жодного разу не приїхали. Сходіть тепер, помилуйтеся своїм золотом».

У мене потемніло в очах. Чорний граніт. «Миколко, очей не заплющуй, дивись на нас». Сережки, які доньки дев’ять років подумки ділили, уже стояли на могилі Миколи чорним каменем. Я ж цього не вгадала.

Останні рядки Володимир Олегович прочитав майже з усмішкою.

«На обов’язкову частку ви не маєте права: обидві здорові й працюєте, я це перевірила. Якщо Ксюшка почне кричати, що я впала в маразм, нехай підрахує час своїх спостережень. Сорок хвилин за рік. Рівно стільки я в ньому й провела».

Оксана схопилася. Її стілець від’їхав і з гуркотом ударився об шафу.

— Такий заповіт нічого не означає! Мама не розуміла, що робить! Є свідок, нотаріус! Два роки тому вона мене, рідну доньку, не впізнала, дівчиною із соціальної служби назвала! Це доглядальниця їй підсунула, присмокталася до неї! До суду піду!

Володимир Олегович зняв окуляри, дістав хустинку й протер скельця. Відповів так спокійно, наче йшлося про погоду.