Доньки бабусі чоловіка не пустили Ірину до нотаріуса, але прийти туди їй заздалегідь звеліла сама бабуся

Через пів року директор пішов. Сальдо Ніни Григорівни й далі сходилося.

Від комбінату їй дісталася трикімнатна квартира: цегляний будинок на вулиці Горобиновій. Була ще дача в товаристві «Яблуневе світло», з яблунями й лазнею, яку збудував її покійний чоловік.

Після Валентини залишалися дві доньки. Оксана керувала мережею продуктових магазинів і поводилася з людьми, як із простроченим товаром. Світлана була начальницею відділу в банку. Телефон біля вуха, обличчя таке, ніби заборгував їй кожен, хто траплявся назустріч.

Однієї лютневої неділі дев’ять років тому я принесла бабусі пироги. Двері виявилися незамкненими. На кухонній підлозі лежала Ніна Григорівна, ще у фартусі. Ні ліва рука, ні ноги її не слухалися. Я закричала. Вона знизу подивилася на мене й відповіла спокійно, тільки слова вимовляла трохи нечітко:

— Іринко, перестань горлати. Швидку викликай. І мою сумку забери, з документами: поліс там.

Інсульт.

У лікарняному коридорі лікар одразу сказав нам, чого чекати:

— Розумові здібності не постраждали. Мовлення відновиться, правою рукою вона володіє. Але ходити вже не зможе. Догляд знадобиться на роки, цілодобовий.

Там само, біля кавового автомата, ми зібралися на сімейну раду. Оксана відвела на неї десять хвилин і навіть шуби не зняла. Світлана змогла виділити п’ятнадцять: у неї була обідня перерва.

— Мені не можна залишати бізнес, — сказала Оксана. — Три магазини, двадцять продавчинь. Варто відвернутися — усе розтягнуть. Доглядати я не можу.

— І я не можу, — відповіла Світлана. — Іпотека, Вітя в інституті, у чоловіка спина хвора.

Оксана полізла в сумочку по візитку. Поки мати лежала в реанімації, вона вже встигла зібрати візитки пансіонатів — це рішення було підготовлене заздалегідь.

— Ось пансіонат для літніх людей. І лікарі є, і догляд. Її пенсія піде на оплату. Якщо не вистачить, квартиру здаватимемо.

Микола, мій мовчазний Микола, заговорив так, що біля автомата обернулася санітарка:

— Ви бабусю в пансіонат відправите? Мене вона виростила, а ви тепер її за візиткою прилаштовуєте!

— Такий вдячний — сам і забирай, — процідила Оксана. — Але запам’ятай, племінничку: квартира належить мамі, отже, нам. Жити там вам дозволять із милості.

Світлана оглянула мене, мій куплений на ринку пуховик, і з усмішечкою додала:

— А чому б Іринці не доглядати? Усе одно куховарка в садочку, робота — лежачого не бий. Дітей своїх немає, от і заняття знайдеться.

Рада закінчилася. Оксана подалася в магазин, Світлана — в банк. Ми з Миколою залишилися біля автомата. Автомат проковтнув мою останню купюру в сто й не видав нічого.

Я тоді подумала: «Ну от, тут навіть автомат як член сім’ї: бере, а у відповідь нічого».

Через тиждень ми залишили орендовану однокімнатну квартиру й перевезли бабусю з лікарні додому, на Горобинову. Ліфта там не було, і до третього поверху Микола ніс її на руках.

Ми поклали Ніну Григорівну в її ліжко. Віддихавшись, вона подивилася на мене:

— Ну, Іринко, призначаю тебе своїм головбухом. Потрібен великий календар: повісь навпроти, щоб мені з ліжка видно було. І червоний олівець принеси.

— А навіщо він тобі, бабусю?

— Для обліку. Без обліку бухгалтер перетворюється на ворожку.

У кіоску знайшовся лише календар із кошенятами. Його я й повісила, а бабусі вручила червоний олівець — той самий. Що вона збиралася рахувати, я не знала. І про те, що через дев’ять років ці кошенята виявляться дорожчими за трикімнатну квартиру для двох жінок у норкових шубах, теж не знала.

Розповім про один свій день — таких у мене набралося понад три тисячі. Ранок починався о 5:30. Я повертала бабусю на правий бік, мила, міняла памперс, протирала спину камфорним спиртом. Потім готувала манну кашу — без грудочок, я все-таки кухарка. Таблетки давала за схемою, приклеєною скотчем до холодильника.

На роботі довелося перейти на пів ставки. О 7:40 я бігцем вирушала в садочок, о першій дня бігла назад. Удома чекали обід, нова зміна памперса, гімнастика для руки. Потім прання й вечеря. Уночі ще двічі треба було встати й перевернути бабусю.

Щосуботи Микола відносив її у ванну, а я мила їй голову. Щоразу вона просила одне й те саме:

— Миколко, очі заплющ. Бабуся я тобі, а не Венера Мілоська.