Савицький зрозумів небезпеку раніше за інших. Едуард Маратович був не бійцем і не чиновником, а ринком у людській подобі: усмішка, розрахунок, обережність, уміння бути корисним будь-якому господареві. Він пережив зміну влади, вуличні війни, переділи, перевірки й чужі арешти. Небезпеку він відчував шкірою.
Коли Бугаєнко зник, Вовк утік, а Кравець написав рапорт, Савицький подзвонив Кравченкові.
— Владлене Борисовичу, мені не подобається те, що відбувається.
— Тобі завжди все не подобається, коли пахне ризиком.
— Ринок тим і живе, що нюхає вітер. Люди кажуть: приїхав хтось серйозний. Не просто чужі. Згори за нашими поняттями дали команду не втручатися у справи вашого містечка.
— Звідки в тебе таке?
— Від тих, хто зазвичай мовчить. Якщо місцевим сказали не лізти, значить, працює хтось із вагою. І ця вага не на нашому боці.
— Ти панікуєш.
— Я виживаю.
Савицький поклав слухавку й довго дивився з вікна кабінету на ринкову площу. Він вирішив поїхати. Відразу, поки не пізно.
Але пізно вже було.
Увечері його взяли біля власного будинку. Котедж, високий паркан, один охоронець — колишній поліцейський, більше для вигляду, ніж для справжнього захисту. Назар зняв охоронця тихо, не завдавши зайвої шкоди, просто поклав на траву до пробудження. Савицький вийшов із машини, побачив тіло, що лежало, і все зрозумів. Розвернувся, але за спиною стояв Юра.
— Не поспішай, Едуарде Маратовичу. Розмова буде коротка.
У старому будинку Савицький сидів рівніше за інших. Він не намагався геройствувати, бо не вважав геройство вигідним.
— Чого ви хочете? — спитав він одразу.
— Інформацію, — сказав Остап. — І гроші на лікування моєї матері.
— Яку інформацію?
— Усе по Кравченку. Рахунки, схеми, фірми, конверти. Хто платить, кому платить, як виводить.
Савицький скривився.
— Це не за одну розмову.
— Значить, розмова буде довга.
— А гроші?
— Велика компенсація. Сьогодні.
— Сума серйозна.
— Життя дорожче.
Савицький зрозумів: торгуватися можна тільки в межах, які йому лишили. А лишили мало.
— Я дам.
— Це не все. Ти продаєш ринок і їдеш. Назавжди.
— Ринок — моє життя. Тридцять років.
— Тридцять років ти допомагав Кравченкові відмивати бруд. Тридцять років дивився, як ламають тих, хто слабший. Будинок моєї матері — частина цієї системи. Ти в ній не випадковий перехожий.
Савицький опустив очі. Він був розумний. Розумів, коли слово «ні» перестає існувати.
— Добре. Я розповім.
Він говорив до ранку. Професор записував, уточнював, повертався до дат, звіряв суми. До світанку на столі лежала схема: відкати з контрактів, фіктивні фірми, гроші через ринок, рахунки на підставних людей, частки Кравченка, Гордієнка, Коваленка, Гнатюка й Каденка.
— За мою матір скільки заплатили? — спитав Остап.
Савицький не відразу відповів.
— Тридцять тисяч. По п’ятнадцять виконавцям. Решта пішла Каденку.
Остап подивився на записи. Обличчя його не змінилося.
— Стандартна такса?
— Так.
— За стару жінку. Стандартна.
Савицький поїхав через два дні. Ринок продав швидко й дешево — покупець знайшовся з людей Гончара. Компенсацію переказав туди, куди вказав Професор. На прощання він спробував попередити:
— Кравченко небезпечний. У нього зв’язки не тільки тут.
— Знаю, — відповів Остап. — Тому він поки що сидить у своєму кабінеті.
Після Савицького тріщина в їхній стіні стала видна вже всім…
