Андрія Коваленка взяли наступного дня. Йому було сорок два, і все його життя складалося з паперів, підписів і акуратного боягузливого служіння тим, хто сильніший. Він починав дрібним клерком, навчився усміхатися начальству, мовчати при незручних розмовах і вчасно ставити печатку туди, де від неї залежали чужі будинки. Так доріс до заступника із земельних питань.
Саме він ходив до Марії Антонівни. Спершу ввічливо. Потім наполегливо. Потім майже відкрито погрожуючи. Якщо власники опиралися, у їхніх будинках починалися проблеми: перевірки, відключення, дивні приписи, візити чужих людей. Коваленко рідко бруднив руки сам. Він просто відчиняв двері тим, хто бруднив.
Його витягли з машини вранці, на світлофорі. Назар підійшов до водійських дверцят, відчинив їх, ніби мав на це повне право. Коваленко навіть крикнути не встиг.
У старому будинку він повівся найгірше за всіх. Плакав, заїкався, повторював, що виконував розпорядження, що нічого не вирішував, що в нього сім’я, посада, кредити, хвора мати — все одразу, без ладу. Остап слухав мовчки.
— Ти тричі приходив до Марії Антонівни, — сказав він нарешті.
— Я пропонував умови. Нормальні умови. Вона могла отримати хороші гроші.
— А коли відмовилася, ти подзвонив Каденку.
— Кравченко сказав натиснути. Я передав. Я не думав, що вони…
— Ти знав, хто такі люди Каденка.
Коваленко замовк. Сльози на його обличчі виглядали не каяттям, а страхом за себе.
— Що вам потрібно?
— Документи по «Меридіану». Усі. Земля, дозволи, схеми викупу, підписи, власники, виплати, скарги, службові записки.
— Вони в адміністрації. Там охорона.
— У тебе доступ.
— Мене спіймають.
— Не спіймають, якщо зробиш розумно. Уночі прийдеш, скажеш, що забув термінові папери. Забереш папки й винесеш. Тебе пропустять.
— А якщо ні?
Остап подивився на нього без злості.
— Тоді ми повернемося до цієї розмови. Але вже без варіантів.
Коваленко ковтнув.
— І що потім?
— Потім пишеш заяву на звільнення. І зізнання: як діяв за наказом Кравченка, як передав Каденкові розпорядження тиснути на мою матір.
— Це кінець.
— Кінець почався тієї ночі, коли ти вирішив, що літню жінку можна зламати чужими руками.
Вибору в нього не було. Уночі він увійшов до будівлі адміністрації, усміхнувся охоронцеві, піднявся до свого кабінету й виніс три коробки паперів. Уранці заява лежала на столі секретарки, а сам Коваленко вже їхав до далеких родичів, мріючи розчинитися в чужому місті.
П’ятий був готовий…
