Життя без прикрасПісля Віктора вона танцювала з татом. Той ніколи не вмів танцювати й тепер незграбно переступав, раз у раз наступаючи їй на ноги.
— Пробач, доню, знову відтоптав… — бурмотів він.
— Нічого, тату, не переймайся, — заспокоювала Дарина.
Вона обійняла його за плечі й трохи нахилилася: батько був нижчий за неї на зріст. Він заговорив неголосно, майже собі під ніс:
— Заміж ти тепер вийшла. Бережи себе, донечко. Якщо що, ти знаєш, де ми з мамою.
— Завжди.
Дарина кивнула. Більше нічого сказати не вдавалося: у горлі став клубок. У цьому невмілому танці було щось особливе — татова дівчинка танцювала з батьком востаннє перед тим, як остаточно вступити в нове життя.
Свято тривало до пізнього вечора. Одні тости змінювалися іншими, відбувалися конкурси, лунали пісні. За столом Віктор не випускав її руки, час від часу цілував у скроню. Його приятелі розповідали байки про автосервіс, а шкільні колеги Дарини згадували випадки з роботи.
Вероніка майже весь час опинялася поблизу. З нею вони дружили ще з інституту, хоча особливої близькості Дарина між ними не відчувала. Але як не запросити давню подругу? Висока довгонога білявка, яскрава й галаслива, Вероніка вміла носити обтислі сукні й любила, коли нею захоплювалися. Їй подобалося бути в центрі уваги; фліртувала вона охоче й з усіма.
Якоїсь миті Вероніка обійняла Віктора за плечі, дзвінко розсміялася з його слів і на весь стіл оголосила:
— От молодець, що нашу Дариночку знайшов! Гляди, бережи її. Вона в нас золота!
Він усміхнувся й кивнув. Дарина не побачила в цьому нічого, крім дружніх пустощів. Вероніка й з іншими поводилася так само: обіймала, цілувала в щоку, чіплялася за руки. Вона завжди була такою.
Після весілля вони вдвох переступили поріг Дарининої квартири. Дві кімнати, гарний район, четвертий поверх цегляного дев’ятиповерхового будинку — усе це дісталося їй від бабусі три роки тому.
Бабуся все життя працювала бухгалтеркою, пильнувала порядку, жила ощадливо, відкладала кожну копійку. Квартиру купила ще в дев’яності, за тодішніми сміховинними цінами, а перед смертю переоформила на єдину онуку. Лежачи в лікарні, просила:
— Буде в тебе своє гніздечко, Дариночко. Ти його не продавай. Збережи.
Дарина нічого продавати й не збиралася. Потроху оновила квартиру: світлі шпалери, інші меблі у вітальні, новий гарнітур на кухні. Після невеликого ремонту вдома стало затишно. У перший же свій прихід Віктор помітив це:
— Як тепло в тебе… По-справжньому тепло.
Сам він тоді жив в орендованій однокімнатній квартирі на околиці. Розповідав, що відкладає на власне житло, тільки із зарплатою майстра назбирати важко. Після весілля Дарина запропонувала:
— Давай жити в мене. Який сенс платити за орендовану квартиру, коли нам є куди приїхати?
Віктор не роздумував ані хвилини.
Дарині вистачало того, що вона мала. У школі № 17 вона викладала в молодших класах, другий рік вела третій «Б». Усіх своїх двадцятьох п’ятьох шибеників любила всім серцем. Зарплата була не космічна, зате надходила справно. Завдяки бабусиній квартирі не треба було витрачатися на оренду чи виплачувати іпотеку, можна було обходитися без надриву. До розкоші Дарина не прагнула: їй були миліші книжки, недільні прогулянки, вечері з рідними.
Від спогадів її відвернули кроки. Віктор вибрався зі спальні в трусах і майці, скуйовджений після сну. Позіхаючи, потягнувся, почухав потилицю й нахилився до Дарини.
— Доброго ранку, дружино, — усміхнувся він і поцілував її в маківку.
— І тобі, чоловіче, — відгукнулася вона, мимоволі всміхаючись дедалі ширше. — Налити чаю?
— Ага. Чого ж ти так рано встала? Спала б іще.
— Не змогла. Після вчорашнього стільки вражень.
Умостившись навпроти, Віктор узяв торт руками й відкусив. Із досі повним ротом запитав:
— Гарно вчора погуляли, правда? Ніхто невдоволеним не пішов. Артем Романович сказав, у них таких веселих весіль майже не буває.
— Чудово вийшло. Усі веселилися, старалися. Тато навіть вийшов танцювати.
— Він у тебе хороший мужик. Добре, що прийняв мене.
— Та він від самого початку до тебе добре поставився. Сказав, надійний ти.
Віктор усміхнувся й допив чай. Підводячись з-за столу, сказав:
— Піду помиюся. А потім мені треба декуди з’їздити, у сервіс заскочити. Шеф зателефонував: замовлення термінове з’явилося. Ти мене відпустиш?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.