І перш ніж охорона, викликана рознервованим Максимом, устигла підійти впритул, жінка розвернулася й зникла в натовпі перехожих на тротуарі з такою швидкістю, ніби й не була старою, а розчинилася в повітрі, мов ранковий туман під першими променями сонця. Вікторія ще кілька секунд дивилася в той бік, де щойно стояла ворожка, а потім повільно перевела погляд на багажник машини, у якому, накритий пледом, лежав той самий чемодан. Максим сів назад у машину, грюкнув дверцятами різкіше, ніж слід було, і кортеж рушив далі маршрутом, об’їжджаючи парк і центральну площу, перш ніж повернутися до палацу одружень. Але для Вікторії цей останній відтинок шляху перетворився на вічність, сповнену оглушливого дзвону у вухах і дивної порожнечі всередині, ніби хтось невидимою рукою викачав із неї все повітря.
«Не звертай уваги на цю божевільну», — промовив Максим, намагаючись надати голосу невимушеності, але в інтонації все одно прослизала неприродна напруженість. «Таких біля служб реєстрації хоч греблю гати. Гроші видурюють у забобонних наречених». «Вона не просила грошей», — тихо заперечила Вікторія, дивлячись просто перед собою.
«Тим більше, значить, просто хвора на голову», — відрізав Максим, і в його голосі прозвучала незвична різкість. «Забудь, прошу тебе, у нас сьогодні найважливіший день у житті, а ти дозволяєш якійсь волоцюжці псувати настрій». Вікторія кивнула, намагаючись переконати саму себе, що він має рацію. Зрештою, що вона бачила на власні очі?
Дивну стару жінку з божевільним поглядом, яка наплела якоїсь містичної нісенітниці про смерть і чужу долю. Мало хіба таких біля кожної служби реєстрації в місті, що наживаються на забобонах вразливих панянок перед весіллям? Розум чіплявся за цю рятівну думку, як потопельник за соломинку, але десь глибше, у сфері, недоступній раціональним доводам, оселилося дещо інше: холодне, липке відчуття, ніби під шкіру заповз лід і ніяк не хоче танути. Вона спробувала вгамувати тремтіння в руках, стискаючи букет так міцно, що стебла троянд залишили на долонях червонуваті сліди.
Перед очима все стояло обличчя циганки, її немиготливий погляд, її слова про чорних ворон і біду, що насувається. Особливо не давала спокою одна фраза: «Не моя смерть, не твоя навіть. Чужа смерть поряд ходить». Що це могло означати?
Чийсь родич помер чи це просто набір випадкових слів, покликаних налякати довірливу наречену? «Віко, ти мене чуєш?» Голос Максима вирвав її із заціпеніння. «Так, вибач», — озвалася вона.
Вона змусила себе всміхнутися, хоча губи рухалися важко, ніби їх скував мороз. «Про що ти взагалі думаєш у такий день?» Він узяв її за руку, і Вікторія відчула, що його долоня холодна й волога, хоча в машині працював кондиціонер, підтримуючи комфортну температуру. «За годину ти станеш моєю дружиною. Тільки про це й треба думати зараз».
Вона знову кивнула, намагаючись зосередитися на радісному передчутті, яке ще вранці переповнювало її вщерть. Але щось безповоротно змінилося за ці кілька хвилин на перехресті. Ніби в ідеально рівну поверхню озера кинули камінь, і тепер по гладі розходилися кола, які неможливо було зупинити жодним зусиллям волі. Гнів на саму себе за цю непрохану тривогу піднімався хвилею.
«Що за дурниці?» — докоряла вона собі подумки. Доросла, освічена жінка, а ведеться на слова вуличної жебрачки, як сільська дівка позаминулого століття. Соромно має бути за таку недоречну недовірливість у такий важливий день. Вона повинна сяяти від щастя, а натомість сидить бліда, з тремтячими руками, і дозволяє незнайомій божевільній зіпсувати найкращий ранок у своєму житті.
Кортеж під’їхав до палацу одружень, де вже зібрався чималий натовп гостей, які чекали початку церемонії. Ірина кинулася до машини з радісним вереском. За нею потяглися решта подружок, защолкали фотоапарати, залунали захоплені охи й ахи з приводу розкішної сукні нареченої. «Вікусю, що сталося?»
Ірина, допомагаючи подрузі вийти з машини, відразу помітила неприродну блідість на її обличчі й дивний відсутній вираз в очах. «Ти якась не така». «Усе добре», — швидко відповіла Вікторія, відводячи погляд. «Просто хвилююся, мабуть».
Але Ірина, яка знала подругу ще з університетської лави, на цю відповідь не купилася. Вона уважно вдивилася в обличчя Вікторії, відзначила тремтливі пальці, які судомно стискали букет, дивну скутість у рухах. «Віко, — стишила голос Ірина, відвівши подругу трохи вбік від решти гостей, — щось сталося дорогою. Ти вийшла з машини сама не своя».
Вікторія вже відкрила рота, щоб розповісти про дивну зустріч із циганкою. Але в цю мить до них підійшла її мати, сяюча від щастя в елегантному світлому костюмі, і почала квапити доньку всередину будівлі, посилаючись на те, що до початку церемонії лишилося всього п’ятнадцять хвилин, а треба ще поправити зачіску й фату. Поки Вікторію відводили всередину, захоплюючи в метушню останніх приготувань, слова циганки й далі звучали в її голові з настирливістю, від якої неможливо було позбутися. «Відкрий багажник машини нареченого. Там лежить правда, від якої ти тікаєш уже котрий місяць…»
