Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

Було чути, як Данило гулить на сповивальному столику, розглядаючи стелю. Дільничний кашлянув; Оксані здалося, що він ледве стримав усмішку.

— Умови цілком нормальні, навіть хороші, — підсумувала Любов Вікторівна, закриваючи папку. — Зауважень у нас немає. Підготуємо акт і видамо вам копію.

— Можна отримати її сьогодні? І я хочу долучити письмове пояснення.

— Можна. — Помовчавши, інспекторка заговорила тихіше, майже по-людськи: — Зрозумійте нас, ми мусимо перевіряти кожне звернення. Навіть коли… навіть коли бабуся з боку батька так хвилюється, що телефонує тричі на день.

— Дякую. Я так і припускала.

Після їхнього відходу Оксана ще довго стояла в передпокої із сином. Руки були спокійні. Незнайома досі лють — холодна, твереза — не обпікала, а зосереджувала все в одній точці, як збільшувальне скло збирає сонячні промені.

Отже, Світлана Андріївна телефонувала по три рази на день. Але сама вона навряд чи склала б фразу про тяжку шкоду здоров’ю неповнолітньої: лише два тижні тому вона навіть не підозрювала про існування Марини Олегівни. Оксана була певна, що текст їй продиктували, як Вікторові — те повідомлення з чотирьох слів зі знаком оклику.

Вона поклала Данила й зателефонувала Гончару.

— Ігорю Даниловичу, тепер вони б’ють по дитині. Захищатися замало, треба діяти.

Увечері на кухні перед ними лежав аркуш паперу. Марина Олегівна, яка повернулася зі зміни, сиділа поруч, не знявши фартуха, й мовчки слухала.

— Отже, спадщину ви прийняли, — говорив Гончар, постукуючи ручкою по столу. — За законом ваші сорок відсотків належать вам від дня її відкриття. Однак свідоцтво ще не видано, перехід частки в реєстрі не оформлено. Увесь цей час директор Дмитро розпоряджається фабрикою на власний розсуд.

— Тоді подамо заяву про довірче управління, — відповіла Оксана. — Для частки в товаристві воно якраз необхідне. Нотаріуска призначає керуючого й укладає з ним договір. Той отримує права учасника за цією часткою, включно з доступом до інформації: може вимагати договори, бухгалтерські книги, інші документи. Дмитро муситиме їх видати.

— Тільки майте на увазі, — Гончар подивився на неї, — щойно ми почнемо, він зрозуміє, що ви взялися за його папери.

— Що я не відступлю, він уже зрозумів. Після того, як надіслав опіку, гірше не стане.

Наступного ранку Олена Романівна вислухала їх, прочитала заяву й кивнула.

— Є кандидатура керуючого?

Гончар запропонував Степана Юрійовича Козака, корпоративного юриста з 20 роками практики й бездоганною репутацією. Він давно його знав і готовий був поручитися.

— Добре, другому спадкоємцю надішлю належне повідомлення. — Олена Романівна на мить зняла окуляри. — Оксано Сергіївно, мені приємно вам допомогти, однак готуйтеся: Дмитро Геннадійович вважатиме це оголошенням війни.

— Він першим її оголосив. Два тижні тому, коли я була в пологовому будинку.

Поки оформлювалися папери, Оксана працювала ночами. Заколисавши сина, відчиняла ноутбук на кухонному столі; мати вже спала на дивані, обличчям до стіни, під старим картатим пледом.

У відкритій базі бухгалтерської звітності знайшлися баланси фабрики за п’ять років. Жодного боргового лиха: виторг зростав, прибуток залишався стабільним, зобов’язання перед кредиторами були помірними для такого виробництва. Дмитро почав ту телефонну розмову з брехні. Його 3 млн за 40% виглядали насмішкою, а зовсім не щедрістю.

Далі Оксана взялася за пов’язаних осіб — звичайний крок під час аудиторської перевірки. Для початку ввела в пошук реєстру адресу свекрухи на Садовій. Перевірка дала єдиний запис: товариство з обмеженою відповідальністю «Лісова лінія».

Фірму зареєстрували чотири місяці тому. Основна діяльність — виготовлення меблів, додаткові — розпилювання й стругання деревини, гуртовий продаж лісоматеріалів. Юридичною адресою слугувала квартира Світлани Андріївни на Садовій; сама вона значилася єдиною засновницею зі 100% частки. Генеральним директором був записаний Дубровський Максим Григорович.

Відкинувшись на спинку стільця, Оксана зіставила дати. Чотири місяці тому Геннадій Петрович іще жив, хоча вже був тяжко хворий. Виходило, Дмитро готувався заздалегідь: створював фірму, куди можна перевести цінне майно до оформлення спадщини, перш ніж новий учасник отримає голос і доступ до паперів.