Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

Ще п’ять хвилин зайняв пошук Максима Григоровича. На сторінці в соціальній мережі міцного молодого чоловіка було знято біля чорного представницького седана. Місцем роботи він зазначив фабрику, посадою — водія. Оксана зберегла виписки, зробила скриншоти й розподілила файли по папках, як робила на роботі.

Через дев’ять днів Козак став довірчим керуючим. Потім знадобився ще тиждень, дві офіційні вимоги й одна вкрай неприємна для Дмитра телефонна розмова, щоб фабрика видала документи. Із запізненням, не повністю, з промовистими прогалинами. Але отриманого виявилося досить.

Копії Степан Юрійович привіз додому до Марини Олегівни: Оксані не хотілося возити місячного сина по конторах. Невисокий, сухорлявий, з уважними темними очима, він говорив так тихо, що доводилося дослухатися.

— Фінанси не моя спеціальність, я юрист, — сказав він, розкладаючи папери на кухні. — Тут потрібна ваша перевірка, Оксано Сергіївно. Хоча деякі речі бачу навіть я.

Оксана нахилилася до документів. Мати подала чай і без слів умостилася біля вікна в кутку.

Почали з продажу обладнання пов’язаній компанії: італійської фарбувально-лакувальної лінії, двох обробних центрів і сушильної камери. Оксана відкрила баланс на ноутбуці. Залишкова вартість цих машин в обліку перевищувала договірну ціну в дев’ять разів; ринкова, імовірно, була ще вищою.

Слідом розібрали угоду про відступлення прав. Фабрика безоплатно віддавала тій самій компанії договір із найбільшим покупцем — мережею меблевих салонів у трьох областях. Пояснювалося це «оптимізацією логістики».

Найтовстіший, третій пакет містив закупівельні договори на деревину, фанеру та фурнітуру. Раніше фабрика придбавала їх у постачальників безпосередньо. Останні три місяці між ними стояла пов’язана компанія, що додавала до ціни 40%.

Під кожним договором за фабрику розписувався менеджер із закупівель, уповноважений довіреністю. Бондар В. П. Не Дмитро.

Оксана не могла відвести погляду від знайомого до останнього завитка підпису. Три роки тому Віктор так само підписався в книзі реєстрації шлюбів, а вона сміялася поруч із ним у білій сукні.

— Звичайне виведення активів, — нарешті промовила вона рівним голосом. — Пов’язаній компанії дешево продають майно, дарують найкращі контракти й через закупівельну націнку викачують обігові кошти. Пів року — і ціна фабрики впаде вдвічі. Рік — і від неї нічого не залишиться. Аудиторці вистачило б одного дня, щоб побачити схему. Дмитро сподівався виграти шість місяців до оформлення спадщини: після цього перевіряти було б нічого.

— Кому доведеться відповідати? — тихо запитав Степан Юрійович. Здавалося, він знав, але хотів почути відповідь від Оксани.

— Якщо судити з паперів? — Вона накрила долонею договори. — Засновниці, Світлані Андріївні, директорові Дубровському, який працює водієм, і Вікторові, що підписував закупівлі. Підпису Дмитра немає ніде. Формально він чистий.

Біля вікна неголосно зітхнула Марина Олегівна.

— Він і у двадцять років був таким. Завжди знайде людину, яка сяде замість нього.

Близько одинадцятої вечора Данило нарешті заснув. Довго непокоївся, не давав себе вкласти, і тепер короткий дзвінок у двері пролунав невпевнено, наче відвідувач іще вагався, чи варто дзвонити. Марина Олегівна зазирнула у вічко й повернулася до доньки:

— Чоловік молодий. Високий, неголений.

Оксана сама подивилася у вічко й відчинила. На майданчику стояв Віктор: без шапки, куртка розстебнута, на змарнілому обличчі — тижнева щетина й темні кола під очима. Тхнуло цигарками. Три роки тому, коли вони почали планувати дитину, він кинув палити. Дорогого годинника на зап’ясті тепер теж не було.

— Оксано, впусти. Будь ласка, нам треба поговорити, — хрипко попросив він.

Кілька секунд вона дивилася на чоловіка, потім відступила. На кухні Віктор згорбився на табуреті. Марина Олегівна подала йому чай і вийшла, причинивши двері. Оксана бачила: мати залишилася в передпокої, за дверима, мов вартова.

— Дмитро запевняв, що це формальність, — заговорив Віктор, поспішаючи, ніби боявся, що йому не дадуть договорити. — Каже, дружині дістанеться частка, на яку вона не має права. Щось давнє, сімейне. Батько перед смертю вже не при собі був. Вона зрозуміє, що фабрика їй не по зубах, і відмовиться, треба тільки трохи підштовхнути. А мені після продажу обіцяв посаду заступника директора. І відсоток від угоди.

— От ти й підштовхнув.

— Повідомлення в пологовий він диктував сам, — Віктор підвів очі. — Кожне слово. Звелів написати жорстко, коротше, щоб ти не розраховувала повернутися. Потім, сказав, мати все владнає. Оксано, я не хотів… Правда. Він так пояснював, що це здавалося правильним.