Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

Віктор скривився, наче від удару.

— А прийшов ти навіщо? — запитала Оксана.

Він відповів лише після довгого мовчання:

— Через маму. «Лісову лінію» він оформив на неї. Казав, їй треба буде поставити підписи під парою паперів — і більше вона ні в що не встрягне. За клопіт обіцяв заплатити. Заплатив триста тисяч. Позавчора я був у нього в кабінеті, коли його юрист зателефонував Дмитрові по гучному зв’язку. Той не знав, що я там. Сказав: якщо почнуться проблеми, за все відповідатиме засновниця. А потім додав: «Стара все одно нічого не доведе». — Голос у Віктора зірвався. — Вона дурна, жадібна, я знаю. І знаю, скільки гидот тобі зробила. Але вона моя мама.

Слухаючи його, Оксана відчувала, що потроху починає розуміти. До прощення було далеко. Перед нею сиділа слабка людина: її купили за годинник і обіцяну посаду, використали, а тепер збиралися викинути — разом із матір’ю.

— Що ще ти чув?

— Дмитро хоче через суд скасувати заповіт. Казатиме, що батько після інсульту не розумів, що підписує. Знайшов невролога в приватній клініці, той напише висновок заднім числом. Може, вже написав, цього я не зрозумів.

— Коли подадуть позов?

— Найближчими днями. Юрист сказав, усе готово.

Оксана підвелася й підійшла до вікна. Ліхтарі освітлювали заводський сквер; сніг уже не танув, лежав рівним білим шаром.

— Слухай уважно, Вікторе, — сказала вона, не обертаючись. — Ані адвокаткою, ані священницею я тобі не стану. Твою маму рятувати вам самим. Їй треба зараз іти до незалежного юриста й розповідати все: хто попросив, хто диктував, хто дав гроші. Тоді є шанс залишитися свідкою, а не стати співучасницею. Тебе це стосується ще більше. На кожному договорі твій підпис.

— Знаю, — прошепотів він.

— Отже, і що робити, знаєш.

Підвівшись, Віктор затримався біля кухонних дверей. З коридору виднілися прочинені двері кімнати й край дитячого ліжечка. Він кивнув туди:

— Можна хоч подивитися на нього?

Оксана витримала паузу.

— Сьогодні ні.

Він кивнув, наче такої відповіді й чекав. У передпокої Марина Олегівна мовчки подала йому куртку; Віктор так і не застебнув її. Уже з порога озирнувся:

— Оксано, пробач.

— Іди, Вікторе. Тобі треба розбиратися зі своїм життям. А мені — зі своїм.

Коли двері за ним зачинилися, мати повернулася й сіла навпроти Оксани.

— Шкода мені його.

— Мені теж. Тільки з жалю вдруге двері йому не відчиниш.

Уранці Оксана зателефонувала Олені Романівні.

— Дмитро Зайцев готує позов проти заповіту. Посилатиметься на інсульт: нібито батько вже не розумів, що робить. Олено Романівно, чим ми можемо це спростувати?

Нотаріуска відповіла не відразу. У її голосі Оксані почулося задоволення.

— Я очікувала, що ви запитаєте, Оксано Сергіївно. Геннадій Петрович підготувався до посвідчення заповіту. Напередодні він сам звернувся до психіатра в державному психоневрологічному диспансері. Лікар підтвердив, що він здатен розуміти значення своїх дій і керувати ними. Висновок зберігається в мене в матеріалах. Є і відеозапис: за його згодою ми записали всю процедуру. Він пояснив своє рішення власними словами. Розповісти вам?

— Так.

— За його словами, син оскаржуватиме заповіт і заявить, нібито батько вижив з розуму. Тому Геннадій Петрович заздалегідь подбав, щоб син не зміг цього домогтися.

Оксана заплющила очі.

— Дякую вам, Олено Романівно.

— Це йому дякуйте. Він думав на три ходи вперед.

Через два дні, у середу, о пів на четверту дня, Дмитро прийшов до Марини Олегівни. Він вибрав час точно: вона вже повернулася зі зміни, а Оксана гуляла з візочком у сквері. Щоб так розрахувати візит, треба було стежити.

Марина Олегівна відчинила й одразу впізнала його, хоча вони не бачилися 24 роки. Волосся стало рідшим і темнішим, обличчя розповніло, набуло жорсткості. Лише очі лишалися колишніми — очима розбещеного хлопчика, упевненого, що тато все владнає.

— Тітко Марино! Давно ж ми не бачилися, — широко усміхаючись, він простягнув білі хризантеми. — Впустите? Посидимо, поговоримо, як раніше, як рідні.