Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

На холодильнику лежав телефон, екраном до стіни. Три дні тому Оксана навчила матір вмикати диктофон одним дотиком — про всяк випадок. Марина Олегівна тоді кивнула, не розуміючи, навіщо їй це знадобиться. Тепер розуміла. Запис ішов від самого дзвінка у двері.

— Надовго не затримаю, тітко Марино, — почав Дмитро, вмощуючись зручніше. — Ви завжди були розумною жінкою. Поясніть доньці: там, куди вона лізе, їй голову відірвуть. Мені її шкода, вона ж із дитиною. Нехай поступиться часткою. Я обом заплачу, вам окремо — за все, що було. Десять мільйонів. Квартиру пристойну купите, зі їдальні підете. Ви ж заслужили.

— За все, що було? А що було, Дімо?

Він трохи примружився.

— Ви чудово знаєте, про що йдеться.

— Тоді вимов. За двадцять чотири роки я цього від тебе жодного разу не чула.

Дмитро неголосно засміявся — поблажливо, наче йому знову поставили давно набридле безглузде запитання.

— Та що ви, тітко Марино, як мала? Так, за кермом сидів я. Напився, був молодим дурнем, збив дівчину. Ви взяли це на себе, батько оплатив операцію вашій доньці. Нормальна угода: кожен отримав своє. Чого тепер повертатися до цього? — Він розвів руками. — Строк давності сплив років п’ятнадцять тому, якщо не раніше. Мені за це нічого не буде. А от вам — буде, якщо Оксана не заспокоїться. Я напишу про вас на завод, сусідам, ще раз в опіку: про судимість, про колонію. Увесь будинок дізнається, хто їм котлети смажить. І вашу доньку розмажемо будь-де — у суді й не тільки. У мене юристів більше, ніж у неї підгузків.

Марина Олегівна сиділа прямо, поклавши руки на коліна, і спокійно дивилася на нього.

— Іди, Дімо.

— До п’ятниці подумайте, тітко Марино.

— Іди. Букет теж забери. Я не на похороні.

Усмішка не зійшла з його обличчя, навіть коли він підвівся, забрав хризантеми й вийшов. Грюкнули двері.

Ще хвилину Марина Олегівна дивилася туди, де щойно лежали білі квіти. Потім підійшла до холодильника й зупинила запис. Пальці тремтіли, проте вона нічого не переплутала: зберегла розмову й надіслала доньці, як та вчила.

Повернувшись із прогулянки, Оксана застала матір біля кухонного вікна. Та не плакала. Спокійне обличчя виглядало незвично, наче з нього стерли пильну плівку.

— Послухай. Він був тут, — Марина Олегівна простягнула телефон.

У передпокої, не знімаючи пальта й тримаючи Данила, Оксана двічі прослухала розмову. Лише потім повільно роздяглася.

— Мамо…

Слово вирвалося саме. Уперше замість звичного «ви», замість «Марина Олегівна» — «мамо». Оксана помітила це вже після того, як промовила. Мати на секунду завмерла, але нічого не сказала; очі зволожилися.

— Мамо, ти розумієш, що щойно зробила?

— Розумію, Оксаночко. Я мовчала двадцять чотири роки. Досить.

Наступного дня пошта принесла повістку. Оксана читала її біля вікна: «Районний суд. Позивач — Зайцев Дмитро Геннадійович. Відповідачі — Бондар Оксана Сергіївна, Мельник Тетяна Яківна. Третя особа — нотаріуска Ткач Олена Романівна». Позивач вимагав визнати заповіт недійсним: стверджував, що під час його складання спадкодавець не міг розуміти значення своїх дій і керувати ними. До попереднього засідання залишалося три тижні.

Мати підійшла до Оксани. Данило спав у ліжечку, розкинувши руки з тією безтурботністю, яка буває лише в зовсім маленьких, спокійних дітей.

— Страшно?

Оксана склала повістку навпіл, поклала біля герані на підвіконні.

— Ні. Нехай приходить.

Ці три тижні промайнули в ущільнених справами днях, наче останній тиждень серйозної підготовки до іспиту. Гончар і Козак працювали вдвох, зчіплюючись завданнями, мов зубці двох коліс одного механізму.

Степан Юрійович як довірчий керуючий подав до суду позов про оскарження договорів із «Лісовою лінією» та попросив захистити майно на час розгляду. Суд наклав арешт на спірне обладнання й заборонив компанії розпоряджатися отриманими за відступленням правами. Італійська фарбувальна лінія, яку ще не встигли вивезти, залишилася у фабричному цеху; на її пульті з’явилася паперова пломба.