Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

Чайник закипів. Мати лишилася сидіти. Клацнувши, він вимкнувся сам.

— Дімі тоді було двадцять. Гарний, розбещений, не злий. Лише відповідати ні за що не звик. Тієї ночі поїхав до друзів на дачу, напився, об одинадцятій годині вечора зателефонував батькові, щось кричав. А Геннадій Петрович був у столичному відрядженні. Подзвонив мені, нагадав, що я маю права. Звелів узяти таксі, забрати Діму на його машині додому й у жодному разі не пускати за кермо. Я поїхала. Але він і слухати не став, затиснув ключі, сам сів за кермо. — Вона ненадовго заплющила очі. — Я влаштувалася поруч. Вирішила, самого відпускати не можна, розіб’ється. Сподівалася втримати, вмовити не поспішати. Він гнав, я кричала. На повороті до набережної вхопилася за кермо. Запізно.

— Тетяна бачила, як ви тягнули руку, — тихо промовила Оксана. — Вона мені розповіла.

Мати подивилася на доньку. Сльози лишалися в очах, не скочуючись.

— Уранці Геннадій Петрович повернувся першим рейсом. Ми з Дімою були у відділку, до пуття ще нікого не допитували: всі займалися дівчинкою. Він покликав мене в коридор. За ніч ніби постарів, стояв білий, мов папір. Просив сказати, що машиною керувала я. Мовляв, ти твереза, раніше не судима, дитина маленька — юристи доможуться умовного строку. А він негайно оплатить тобі операцію в найкращій клініці й потім усе життя допомагатиме. Дімі, казав, дадуть десять років, він цього не переживе. Благав.

Оксана сиділа не ворушачись. Під светром раптом відчувся шрам — ніби хтось провів по ньому пальцем.

— Я зажадала спершу зробити операцію. Підписати обіцяла лише потім. Він погодився. Через десять днів тебе відвезли до столиці. Бабусі пояснили, що дали квоту, вона так і думала. А свідчення я дала після дзвінка з клініки: ти відійшла від наркозу, попросила соку. — Мати гірко всміхнулася. — Яблучного. Досі чую це уві сні.

— Але умовним строком не скінчилося?

— Ні. Принциповий виявився суддя, а дівчинка лишилася інвалідкою. Дали три роки колонії-поселення. Геннадій Петрович приїздив на побачення, плакав, казав, юристи не змогли. Я йому вірила. І тепер вірю. Підлим він не був. Рятував свого сина, як я рятувала доньку.

— А бабуся?

Марина Олегівна надовго замовкла. Потім підвелася й підійшла до вікна, повернувшись до Оксани спиною.

— Вона дізналася після арешту. На першому побаченні я все пояснила. Вислухала й сказала: «Ти обрала. Тепер оберу я». От вона й обрала: повідомила тобі, що мене немає серед живих. Вважала, так краще. Втратити маму — горе. Мати матір у колонії — ганьба на весь Березовськ. У маленьких містах, Оксаночко, за таке дістається і дорослим, і дітям.

— А після звільнення?

— Тобі вже було дев’ять. Із поїзда, з сумкою, одразу приїхала до вас. Бабуся далі хвіртки не пустила. Для доньки, сказала, ти померла. Вона ледве оговталася, добре вчиться, завела подруг. У неї своє життя, не можна ламати його знову. Любиш — їдь. — Мати обернулася. — Я послухалася. Мені здавалося, вона має рацію. Якою б я постала перед тобою? Воскреслою мамою з судимістю, без житла, без роботи. Думала, влаштуюся, через рік чи два повернуся. Потім стало соромно за те, скільки мене не було. Чим далі, тим соромніше. Так життя й минуло.

— А гроші Зайцева?

— Бабуся повернула все, до останньої копійки. Сказала, не буде ростити онуку на крові. Горда. Ти така сама.

Оксана згадала конверт із заощадженнями, який привезла недоторканим на перших канікулах. Бабусине: «Ти що, горда?» І свою відповідь: «Я в тебе вдалася». Єдиний у її пам’яті бабусин сміх тепер став зрозумілий.

— Ви потім бували в Березовську?

— Щороку першого вересня. Стояла за тополями біля шкільного паркану. Дивилася: спочатку ти з бантами, потім уже без них. Бачила, як медаль отримувала, — з вулиці, крізь вікно актової зали. На вручення університетського диплома теж приїхала. Не витримала, увійшла. Ти глянула на мене, і я злякалася, що впізнаєш.

— Я вас не впізнала.

— Знаю. Та й як було впізнати? На тій фотографії, яку лишила бабуся, мені двадцять років.