Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

У конторі Гончара Оксана провела 40 хвилин: Ігор Данилович був на зустрічі. Вона терпляче сиділа з візочком у кутку приймальні, помічаючи подив інших відвідувачів. Шкіряні крісла, картини й секретарка, схожа на стюардесу бізнес-класу, пасували до відреставрованого особняка на вулиці Миру.

Адвокат вийшов до неї сам. Високий, сивіючий, у гарному костюмі; втомлені розумні очі затрималися на Оксані. Він застиг на порозі, ніби перед ним постала примара.

— Господи… Як же ви на неї схожі.

— Оксана Бондар. Моя мати — Марина Олегівна Савчук.

— Я зрозумів. Прошу, проходьте.

У просторому кабінеті з вікнами на вулицю він обрав крісло навпроти гості, залишивши письмовий стіл осторонь. Склав на колінах довгі пальці й довго не починав розмови.

— Ви прийшли дізнатися про ту історію?

— Так.

— Цього я розповісти не можу.

Оксана підвела брови.

— Мене пов’язує адвокатська таємниця. Без дозволу Марини Олегівни я не маю права передавати те, що дізнався від неї, захищаючи її. Ні через рік, ні через двадцять чотири роки це зобов’язання не зникає. Для мене це не порожня формальність, Оксано Сергіївно. Без таких правил від нашої професії мало що залишиться.

— Розумію, — сказала вона й справді розуміла. — Тоді розкажіть про те, що знаєте не від неї.

— Ось так ставити питання правильно, — повільно відповів Гончар, глянувши на неї з несподіваною повагою. — Можу повідомити відомості зі справи, доступні кожному, хто її читав. Через дві години після події Марина Олегівна пройшла освідування. Алкоголю не було зовсім. Вона була цілком твереза.

— А Дмитро Зайцев запевняв мене у протилежному.

— Дмитра Геннадійовича, — губи адвоката ледь скривилися, — тієї ночі взагалі не освідували. Водієм записали іншу людину. Як доведеш сп’яніння пасажира, якщо за паперами його й у машині не було?

Оксана повільно видихнула.

— Є й дещо ще, — продовжив він. — Я був дурним молодим чоловіком, який прагнув кар’єри. Отримав справу з повним зізнанням обвинуваченої та чіткою вказівкою: не копати. Я послухався. Просив поблажливості, говорив про пом’якшувальні обставини, про маленьку доньку. Вирок — три роки колонії-поселення. — Він помовчав. — Уже двадцять чотири роки живу з тим, що не поставив зайвого запитання. Це не таємниця захисника. Це мій сором.

— Якщо мама дозволить, ви розкажете решту?

— За її згодою, — Гончар прямо подивився на Оксану, — я зроблю все можливе, щоб виправити бодай те, що ще можна виправити. Безкоштовно. Ані копійки не візьму.

Рівний, трохи незграбний почерк на аркуші з блокнота привів її на Польову вулицю, до п’ятиповерхівки біля моторного заводу. Була п’ята година, вже сутеніло. У старому чистому під’їзді на міжповерховому підвіконні росла герань у горщиках. Оксана піднялася на третій поверх і зупинилася перед дверима, оббитими коричневим дерматином. Майже хвилину тримала руку біля дзвінка, перш ніж натиснути.

Мати відчинила відразу — ніби від ранку чекала за дверима. Без червоного шарфа, у простій домашній сукні вона здавалася ще беззахиснішою. Подивилася на доньку, перевела погляд на візочок, знову на доньку. Не вимовивши ані слова, відійшла, пропускаючи їх.

У маленькій двокімнатній квартирі відразу впадала в око чистота: вікна вимиті до скрипу, фіранки випрасувані, на полицях ані порошинки. Так прибирали люди, яким колись порядок не пропонували обирати, а наказували його дотримуватися. Із кухні тягнуло свіжим хлібом і кропом. Марина Олегівна поставила чайник, взялася діставати чашки червоними загрубілими руками людини, що понад двадцять років простояла біля плити в заводській їдальні.

— Я їздила до Тетяни Мельник і до Гончара, — сказала Оксана, сідаючи.

Мати застигла, не випускаючи чашки.

— Він сказав, що без вашого дозволу не може розповісти. — Оксана витримала паузу. — Тому я тут. Тепер розкажіть ви. Від початку, нічого не пропускаючи.

Поставивши чашку, Марина Олегівна сіла навпроти. На клейонку лягли зчеплені руки; пальці побіліли, як тоді, у нотаріуски.