Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

Відповідь пролунала після мовчання, уже без насмішки:

— Приїжджайте до мене. Для телефону це не розмова. Диктую адресу.

Біля під’їзду її будинку був пандус; свіжий бетон давав підстави припустити, що зробили його недавно. Подзвонити у двері Оксана не встигла: господиня вже відчиняла, наче виглядала гостю з вікна. У легкому спортивному візку сиділа широкоплеча, кремезна жінка у светрі грубої в’язки. Погляд швидко охопив прибулих; сильні руки були з коротко підстриженими нігтями.

— Заходьте. Дитячий візочок залиште тут, у коридорі, місця вистачить. Зрозуміло, чому в мене широкі проходи. Взуття залиште на ногах: підлогу я мию раз на тиждень, і не сьогодні. Будете чаю? Наллю сама, схоплюватися не треба, даю собі раду.

Невелику квартиру облаштували так, щоб до всього потрібного можна було дотягнутися рукою. Столи були низькими, проходи вільними. Лише словники здіймалися стелажами до стелі; для верхніх полиць була довга палиця із захватом. На робочому столі поруч із двома моніторами лежали роздруківки, густо помережані олівцевими позначками.

Тетяна Яківна наповнила дві великі горнятка. Одне віддала гості, друге поставила на дерев’яну тацю собі на коліна й подивилася на сплячу дитину.

— Ваш син?

— Так, йому вісім днів.

— Гарний малюк. Може, вдався у вашого діда… Утім, неважливо. — Вона відпила чаю. — Повернімося до тієї ночі. Що ви вже чули?

— Дмитро Зайцев каже, що вас збила моя мати. І що за кермом вона була п’яна.

Тетяна Яківна коротко, без радості засміялася.

— Діма завжди вирізнявся хистом до художнього слова. Тепер послухайте мене. У шістнадцять років я займалася німецькою з репетитором на Річковій набережній, їздила двічі на тиждень увечері. Поверталася від нього пізньої осені, такої самої, як зараз. Було близько одинадцятої вечора. Переходила дорогу пішохідним переходом, до того ж на зелене світло. Потім ця подробиця нікого не зацікавила. Із-за повороту вискочила велика темна машина з яскравими фарами. Я лише встигла повернути голову. — На секунду вона замовкла, дивлячись повз Оксану. — Дивна річ: ані болю, ані удару в пам’яті немає. Залишилося обличчя за склом, просто переді мною, наче на фотографії. Молодий світловолосий хлопець, рот відкритий. Праворуч жінка. Кричить, тягнеться до нього, хоче перехопити кермо. Далі — темрява.

Оксана не ворушилася.

— Отямилася я через дванадцять днів у реанімації, — тим самим рівним голосом вела далі господиня. — Були травми голови, хребта, таза. Ніг не відчувала. Ще за тиждень з’явився слідчий, молодий, із нудьгуючим виглядом. Запитав про спогади. Я описала хлопця за кермом і жінку поруч. Він записав, покивав, а потім пояснив, що після тяжкої черепно-мозкової травми мені могло все привидітися. Водійкою, сказав, була жінка; вона зізналася. І пішов. Пізніше я зрозуміла: моїх слів у справі немає.

— А ваші батьки?

— Батьки… — Тетяна Яківна ледь скривилася. — До них приїхав Геннадій Петрович. Ввічливий, солідний, казав, що винуватиця служила в нього в домі, що йому соромно і він хоче допомогти з лікуванням. Грошей запропонував багато. Батько був слюсарем, мати — медсестрою, а потрібних мені операцій у нашому місті тоді не робили. Вони прийняли допомогу й сперечатися зі слідством не стали. Я їх не засуджую, правда. Адже обирали між правдою та можливістю для дочки хоча б сидіти.

— Ви зустрічали мою матір потім, на суді?

— Ні, я лежала на витяжці, туди мене не возили. — Горнятко повернулося на тацю. — Вона з’явилася в мене багато років по тому, коли я вже жила сама. Подзвонила, назвалася Мариною Савчук. Така пряма, у червоному шарфі. Прийшла просити вибачення. Я запитала, за що їй вибачатися, якщо машину вела не вона. Довго мовчала. Потім відповіла, що перебувала в тій машині й для прохання про вибачення цього досить.

У горлі Оксани став гарячий, твердий клубок.

— І більше вона вам нічого не пояснила?

— Більше нічого. Та я й не питала: не люблю допитуватися в людей із таким обличчям. — Тетяна Яківна уважно подивилася на гостю. — За подробицями краще зверніться до її адвоката. Тоді він був молодий, років двадцять п’ять, працював за призначенням. Гончар, Ігор Данилович. Через рік після суду приніс мені цукерки й стояв у дверях, вибачаючись бозна за що. Я подумала: прийшов гріхи замолювати. Тепер, кажуть, поважний адвокат. Контора в центрі, клієнти йому до пари.

— Дякую вам. Ви мені багато що прояснили.